Шагренева шкіра

Коли Рафаель заблукав сюди, він помітив, що на луці пасуться корови; пройшовши кілька кроків у напрямі озера, він побачив там, де смужка землі ширшала, скромний будиночок з граніту, вкритий ґонтом. Покрівля цієї незвичайної хатини, що гармоніювала з самою місцевістю, заросла мохом, плющем і квітами, виказуючи глибоку старизну будівлі. Тонка цівочка диму, що вже не відлякувала птахів, здіймалась із напівзаваленого комина. Коло дверей була велика лава між двох величезних кущів запашного козолисту, всипаних рожевим квітом. Стін майже не було видно крізь плетиво винограду, гірлянди троянд і жасмину, що росли вільно, як доведеться. Видно, мешканці не звертали уваги на ці сільські окраси, зовсім не стежили за ними, полишали природі розвиватися в своїй живій незайманій красі. На сонці, розвішана на кущі порічок, сушилась білизна. На терниці, під якою серед картопляних лушпайок лежав свіжоначищений мідний казанок, сиділа кицька. По той бік хатини Рафаель побачив огорожу з сухого терну, поставлену, певне, для того, щоб кури не робили шкоди в садку й на городі. Здавалося, світ кінчався тут. Житло скидалося на ті майстерно зліплені пташині гнізда, що туляться до скель, позначені водночас і винахідливістю, і недбалістю. То була природа наївна й добра, воістину дика, але поетична, бо вона розквітала за тисячу миль від нашої прилизаної поезії й не повторювала жодного чужого задуму, але зароджувалась сама собою, як справжнє торжество випадковості. Коли Рафаель підходив, сонячне проміння падало з правого боку майже горизонтально, від нього рослинність яскріла всіма барвами, і при цьому чарівному світлі чітко вирізнялися плями тіні, сірувато-жовті скелі, зелень листя всіляких відтінків, купи синіх, червоних, білих квіток, стебла й дзвіночки витких рослин, оксамитовий мох, пурпурові суцвіття вересу, а особливо ясна глядінь води, де, як у дзеркалі, чітко відбивались гранітні вершини, дерева, хатина, небо. На цій чарівній картині все сяяло, починаючи з блискучої слюди й кінчаючи китицею білястої трави, що притаїлась у м’якій півтіні. Все тішило око своєю гармонією: і ряба лиснюча корова, і тендітні водяні квіти, що торочками облямовували озеро, а над ними гули лазурові та смарагдові бабки; і деревне коріння, що увінчувало купу кругляків-каменів, наче русяве волосся. Від запашного тепла, що ним дихали води, квіти й печери цього відлюдного притулку, в Рафаеля виникло якесь солодке відчуття.

Урочисту тишу, що панувала в цьому гайку, який, мабуть, не попав до списків збирача податків, раптом порушив гавкіт двох собак. Корови повернули голови до входу в долину, а потім, показавши Рафаелеві мокрі морди й тупо подивившись на нього, знов заходилися скубти траву. Коза з цапеням, ніби якимись чарами завислі на скелях, сплигнули на гранітну площинку недалеко від Рафаеля й зупинились, запитливо поглядаючи на нього. На дзявкіт собак із хатини вибігло опецькувате хлоп’я, потім вийшов сивий дід середнього зросту. Обидва ці створіння гармоніювали з довколишнім краєвидом, повітрям, квітами, хатиною. Здоров’я перехлюпувалось через вінця серед цієї щедрої природи, старість і дитинство були тут прекрасні. Одне слово, від усіх різновидів живих створінь тут віяло первісною безпосередністю, звичним щастям, перед лицем якого розкривався весь фальш нашого святенницького філософування, й серце зцілялось від штучних пристрастей. Старий, здавалося, міг би послужити улюбленою натурою для мужнього пензля Шнетца: засмагле обличчя з мережкою зморщок, мабуть, затверділих на дотик; прямий ніс, випнуті вилиці, помережані червоними жилками, як старий виноградний лист, різкі риси — всі ознаки сили, хоча сила вже вичерпалась; руки, й досі мозолясті, хоч вони вже не працювали, були вкриті рідкими, сивими волосками; старий тримався як людина справді вільна, так що можна було уявити, що в Італії він став би розбійником з любові до неоціненної волі. В хлопчика, справжнього горянина, були чорні очі, якими він міг дивитись на сонце, не мружачись, смагляве обличчя, темні розпатлані кучері. Він був спритний, рішучий, природний у рухах, мов птах; крізь лахміття просвічувала біла свіжа шкіра. Обидва мовчки стояли поряд, із тим самим виразом на обличчі, і погляди їхні промовляли про цілковиту тотожність їхнього однаково дозвільного життя. Старий перейняв у дитини її ігри, а дитина в старого — його забаганки, за особливою угодою між двома видами слабкості: між силою, яка вже вичерпується, і слабкістю, яка ще не розвинулась. Трохи згодом на порозі з’явилась жінка років тридцяти. Ідучи, вона сукала нитку. То була овернка[105]: білі зуби, смагляве, веселе й відкрите обличчя, обличчя справжньої овернки, стан овернки, одяг і зачіска овернки, високі груди овернки, овернська говірка, працьовитість, темнота, ощадливість, щирість — одне слово, все, разом узяте, уособлювало овернський край.

Вона вклонилась Рафаелеві; зав’язалась розмова. Собаки вгамувалися, дід сів на лавці на осонні, а хлоп’я ходило за матір’ю, мовчки прислухалось, не спускало очей з незнайомого чоловіка.