Шагренева шкіра

«Що в мене закохалась компаньйонка, в цьому нема нічого дивного, — вирішив він, — мені двадцять сім років, у мене титул і двісті тисяч ліврів ренти! Але що її пані, яка боїться води не менше, ніж коти, прокатала її в човні повз мене, — оце дивна, незвичайна річ. Дві дами приїхали до Савойї, щоб спати, як байбаки, опівдні питають, чи зійшло вже сонце, а сьогодні встали о восьмій годині ранку й подалися за мною, щоб розважитись випадковою зустріччю».

Стара панна зі своєю сорокарічною наївністю скоро стала в Рафаелевих очах ще одним різновидом підступного й сварливого світу, втіленням ницої хитрості, незграбної підступності, тієї любові до дріб’язкових чвар, яка буває в жінок та священиків. Чи дуель була вигадкою, чи, може, його хотіли залякати? Нахабні, настирливі, як мухи, ці дрібні душі зуміли зачепити його самолюбство, пробудили в ньому гордість, розворушили цікавість. Не бажаючи ні пошитися в дурні, ні набути слави боягуза і, видно, забавляючись цією невеличкою драмою, Рафаель того ж вечора подався до курзалу. Зіпершись на мармуровий карниз каміна, він стояв у головному залі, вирішивши не давати ніякого приводу до сварки, але уважно розглядав обличчя і вже самою настороженістю в певному розумінні кидав товариству виклик. Він спокійно чекав, щоб вороги самі до нього підійшли; так дог, певний своєї сили, не гавкає без пуття. Під кінець вечора він прогулювався по гральній залі, від вхідних дверей до дверей більярдної, час від часу позираючи на молодих гравців, що зібралися там. Трохи згодом хтось із них вимовив його ім’я. Хоч вони розмовляли пошепки, та Рафаель легко здогадався, що став предметом якоїсь суперечки, й нарешті вловив кілька фраз, вимовлених уголос:

— Ти?

— Так, я!

— Не посмієш!

— Закладаюсь.

— О, він не відмовиться!

Коли Валантен, якому нетерпілося дізнатись, про що суперечка, зупинився, прислухаючись до розмови, з більярдної вийшов юнак, високий і плечистий, з досить приємним обличчям, але з пильним і зухвалим поглядом, властивим людям, що спираються на якусь матеріальну силу.

— Шановний пане, — спокійно звернувся він до Рафаеля, — мені доручили повідомити вас про те, про що ви, здається, не здогадуєтесь: ваше обличчя і вся ваша персона не подобаються тут нікому, і мені зокрема... Ви досить виховані для того, щоб пожертвувати собою для загального добра, тому прошу вас більш не приходити до курзалу.

— Шановний пане, так жартували за часів Імперії в багатьох гарнізонах, а тепер це стало вкрай поганим тоном, — холодно відказав Рафаель.

— Я не жартую, — наполягав юнак. — Повторюю: ваше здоров’я може зазнати шкоди від перебування в курзалі. Спека, духота, яскраве освітлення, багатолюдне товариство шкідливе при вашій хворобі.

— Де ви вивчали медицину? — спитав Рафаель.

— Шановний пане, ступінь бакалавра я одержав у тирі Лепажа, в Парижі, а ступінь доктора — у короля рапіри Серізьє.

— Вам лишилось одержати останній ступінь, — відрубав Валантен. — Вивчіть правила ввічливості, і ви будете цілком пристойною людиною.

В той час юнаки, хто мовчки, хто пересміюючись, вийшли з більярдної, інші кинули карти й почали прислухатись до пересвари, що тішила їм душу. Самотній серед ворожих йому людей, Рафаель намагався зберегти спокій і не допустити зі свого боку найменшого промаху, та коли супротивник завдав йому образи в надзвичайно різкій і дотепній формі, Рафаель незворушно зауважив:

— Шановний пане, в наші дні не заведено давати ляпаси, але в мене немає слів, щоб затаврувати вашу ницу поведінку.

— Годі! Годі! Завтра домовитесь, — заговорили юнаки й стали поміж супротивниками.

Кривдником визнали Рафаеля; зустріч призначили коло замку Бордо, на травнистому схилі, недалеко від прокладеної недавно дороги, якою переможець міг від’їхати до Ліона. Рафаелеві лишалось тільки лягти в ліжко або покинути Екс. Товариство тріумфувало. О сьомій годині ранку супротивник Рафаеля з двома секундантами й хірургом перший прибув на місце дуелі.

— Тут дуже гарно. І погода чудова для дуелі! — весело сказав він, окинувши поглядом блакитний небосхил, озеро й скелі, — в цьому погляді не було помітно ні таємних сумнівів, ні смутку. — Коли я зачеплю йому плече, то напевне вкладу його в ліжко на місяць, — провадив він, — правда ж, докторе?

— Щонайменше, — відповів лікар. — Тільки дайте спокій отому деревцю, а то втомите руку й не володітимете як слід зброєю. Замість поранити, ще диви, вб’єте супротивника.

Почувся стук коліс.

— Це він, — сказали секунданти й скоро побачили екіпаж четвернею; правили ним два форейтори.

— Що за дивний суб’єкт! — вигукнув супротивник Валантена. — Їде вмирати на поштових...