Шагренева шкіра

На дуелі, як і в грі, на уяву учасників, безпосередньо зацікавлених у тому чи тому результаті, впливає кожна марничка, тому юнак нетерпляче дожидав, поки карета під’їхала й зупинилась на дорозі. Першим важко сплигнув з підніжки старий Жонатас і допоміг вийти Рафаелеві; старий підтримував його кволими руками і, як коханець про свою коханку, виявляв турботу про нього в кожній дрібниці. Обидва рушили стежечкою, що вела від шляху аж до місця дуелі, й зникли з очей. Знову з’явились вони не скоро, бо йшли дуже повільно. Четверо свідків цієї дивної сцени відчули глибоке хвилювання, побачивши Рафаеля, що спирався на руку слуги: виснажений, блідий, він рухався мовчки, похиливши голову й ступаючи, як подагрик. Можна було подумати, що це два старі діди однаково зруйновані: один літами, другий думкою. В першого вік виказувала сива голова, у другого віку не було.

— Добродію, я ніч не спав, — сказав Рафаель своєму супротивникові.

Холодні слова й страшний погляд Рафаеля змусили здригнутися справжнього призвідця дуелі, в глибині душі він уже каявся, йому було соромно за себе. В тому, як поводився Рафаель, у самих звуках його голосу, в рухах було щось дивне. Він змовк, і ніхто не посмів порушити мовчанку. Тривога й нетерплячка досягли вершини.

— Ще не запізно попросити в мене звичайнісінького пробачення, — знову заговорив Рафаель. — Перепросіть мене, добродію, а то будете вбиті. Ви розраховуєте на свою спритність, ви не відмовляєтесь від думки про двобій, бо певні своєї переваги. Так ось, добродію, я великодушний, я попереджую, що перевага на моєму боці. Я наділений грізною силою. Досить мені побажати, й від вашої спритності сліду не зостанеться, ваш погляд стуманіє, рука здригнеться, серце закалатає, та це ще не все: ви загинете. Я не хочу вдаватись до своєї сили, вона коштує мені надто дорого. Не для вас самого це означатиме смерть. Та коли ви відмовитесь перепросити мене, то, хоч ви й звикли вбивати, ваша куля впаде у цей гірський потік, а моя, навіть без прицілу, влучить вам просто в серце.

Глухі слова обурення перебили Рафаелеві мову. Говорячи з супротивником, він не спускав з нього пильного, нестерпно ясного погляду; він випростався, обличчя в нього стало незворушне, як у небезпечного безумця.

— Хай замовкне, — сказав його супротивник одному з секундантів, — а то в мене від його голосу все перевертається всередині!

— Добродію, годі! Марно витрачаєте красномовність! — гукнули Рафаелеві хірург і свідки.

— Панове, я виконав свій обов’язок. Не завадило б і цьому юнакові висловити свою останню волю.

— Годі! Годі!

Рафаель стояв нерухомо, ні на мить не гублячи з ока свого супротивника, який, ніби пташка під поглядом удава, був скутий майже чарівною силою; змушений скоритися цьому вбивчому поглядові, він відводив очі, але знову підпадав під його владу.

— Дайте мені води, я хочу пити... — сказав він секундантові.

— Ти боїшся?

— Так, — відповів юнак. — Очі в нього горять, вони мене заворожують.

— Хочеш перепросити його?

— Запізно.

Дуелянтів поставили за п’ятнадцять кроків один від одного. Кожен мав пару пістолетів і, за умовою цієї дуелі, мав вистрелити двічі, коли захоче, але тільки після знаку, поданого секундантами.

— Що ти робиш, Шарлю! — крикнув секундант Рафаелевого супротивника. — Кладеш кулю, не насипавши пороху!

— Я пропав! — відповів той пошепки. — Ви поставили мене проти сонця...

— Сонце у вас за спиною, — суворим, урочистим тоном сказав Валантен і, не звертаючи уваги ні на те, що сигнал уже дано, ні на те, як старанно цілиться в нього супротивник, неквапно зарядив пістолета.

В цій надприродній певності було щось страшне, це відчули навіть форейтори, яких привела сюди жорстока цікавість. Граючи своєю могутністю, а може, бажаючи випробувати її, Рафаель розмовляв з Жонатасом і дивився на нього під пострілом свого ворога. Шарлева куля зрізала гілку на вербі й упала в воду. Рафаель, вистреливши навмання, влучив супротивникові в серце і, не звертаючи уваги на те, що юнак упав, квапливо видобув шагреневу шкіру — перевірити, скільки йому коштувало життя людини. Талісман був не більший від дубового листка.

— Чого баритеся, форейтори? Час їхати! — сказав Рафаель.

Того ж вечора він прибув до Франції і Овернською дорогою виїхав на води в Мон-Дор. Дорогою в нього виникла несподівана думка, одна з тих думок, що западають у душу, як сонце крізь густі хмари кидає свій промінь у темну долину. Смутні проблиски безжальної мудрості! Вони осявають уже доконані події, розкривають наші помилки, і ми самі тоді нічого не можемо пробачити собі. Він подумав раптом, що володіння могутністю, хоч би яка вона була безмежна, не навчає користуватись нею. Скіпетр — для дитини іграшка, для Рішельє — сокира, для Наполеона — підойма, що нею можна перевернути світ. Влада лишає нас такими самими, які ми є за своєю природою, і звеличує тільки великих. Рафаель міг усе, але не звершив нічого.