Шляхи титанів

Але ні! Не забути йому про політ, про скору розлуку з Маріанною! О, Маріанна! Де ти?..

Танець закінчився. Георгій зупинився, з вдячністю схилився перед Аннабелою. Вона, важко дихаючи, усміхаючись, легко поклала свою руку на його лікоть.

— Що ти хочеш тепер, друже?..

— Вина! Старовинного, хорошого вина. Вперше в житті! І, може, востаннє!

В голосі Георгія почулися нервові нотки. Дівчина з розумінням поглянула на нього, підвела до заквітчаного столика. Поряд був бар’єр, а внизу — два кілометри простору до землі. Георгій глянув униз, замилувався нічною далиною. На темному тлі переливалися живі різноколірні вогники міста, і здавалось, що то якась невідома зоряна система повисла у небі.

«Я вже навіть думати починаю по-космічному», — з іронією подумав Георгій. Аннабела торкнулася плеча, показала вниз.

— Обережно… Він засміявся.

— Ти забула, куди ми завтра летимо?!.

Дівчина зніяковіла, вийшла. Через хвилину вона, повернулась, несучи на підносі пляшку золотистого старовинного вина і тацю з ароматними соковитими грушами. Георгій налив два бокали, один подав Аннабелі, дивлячись на знайомі йому з дитинства риси милого молодого обличчя.

«Може, хоч твої чари, чари дитячого кохання закриють від мене образ Маріанни, — подумав Георгій. — Дай, дай мені забуття!»

Обоє відпили по ковтку тягучої рідини, засміялись, потім випили все, до дна. Гаряча хвиля вдарила в незвичний мозок, хміль — приємний, як сон про дитинство, сколихнув заснулу душу…

— Пісень! Я хочу пісень, — прошепотів Георгій. — Ти попроси…

— Зараз, — відповіла Аннабела. — Я замовлю спеціально для тебе… Сучасну народну пісню…

Дівчина відійшла до вбраної квітами естради. Керівник оркестру з величезною сивою шевелюрою кивнув їй, махнув смичком. Світло погасло. На тлі темного залу виникло зоряне небо, Молочний Шлях. Десь з глибини далеких світів ледь помітними контурами почав вимальовуватись образ жінки в прозорому вбранні. Майже нечутними акордами оркестр заграв хвилюючу мелодію. Здавалося, ті звуки линули з невідомих систем, вони кликали, збуджували, сумували.

Білі руки жінки, мов крила казкового птаха, простягнулися вперед, мов хотіли обняти далекі сузір’я. В простір полинули срібні звуки дивної пісні:

Ходить дівчина над річкою
Серед ніченьки туманної,
Все на ясні зорі дивиться
І ніяк не намилується…
Не на зорі вона дивиться,
Не милується просторами,
Виглядає свого милого,
Що мандрує десь між зорями…
Може, хлопець і не відає,
І не зна, що роки довгії
Ходить дівчина над річкою
Серед ніченьки туманної…

Пісня завмерла, і останні слова підхопила далека луна десь над морем. Спалахнуло світло. Почулися крики схвалення. А Георгій, затуливши обличчя руками, сидів непорушно.

— Що з тобою, Георгію? — сполохано прошепотіла Аннабела. Потім збагнула — пісня! її друг нікуди не втік від непереможного почуття, воно таїлось в кожній щілині душі і серця.

З естради залунали бурхливі акорди танцю. Пальці Аннабели заплуталися в білих кучерях Георгія. Він підвів обличчя, провів рукою по очах, мов знімаючи павутину, і встав. Знову вихор музики підхопив їх, і знову вони летіли з дівчиною у світ старої і вічно нової казки — казки забуття. А коли на сході прокинувся світанок і зарожевіли стіни «Небесної симфонії», Георгій отямився від чарів і пішов до виходу. Аннабела догнала його, зупинила…

— Друже, — важко дихаючи, сказала вона. — Невже все…

Він мовчав. Дівчина обвила його шию руками. Гарячі губи обпалили, схвилювали. Але блискавично перед внутрішнім зором постали великі, як світ, очі Маріанни — єдині на Землі. Георгій обережно відхилився, міцно стиснув Анабелині руки.

— Ні, ні! — прошепотів він.

Вона кивнула. Очі дівчини усміхалися, та в них стояли сльози.

— У вас така установа, — пожартував Георгій, — де не дозволяється сумувати. Прощай, Анабело! Прощай, мій друже!..

Він сів у повітряний ліфт, ще раз усміхнувся дівчині, натиснув важілець. Ліфт плавно пішов униз, тримаючись в рівновазі на потужних струменях стиснутого повітря.

І довго ще стояла зеленоока дівчина серед квітів, схилившись над бар’єром, і дивилася в туманну далину. Сльози котилися по її молодих щоках, і ранковий вітер висушував їх…

Прощання

…Космічний корабель стартував за десять кілометрів від Цвітограда. Тут, недалеко від моря, спеціально залишили пусте місце, щоб проводити небезпечні експерименти. П’ятнадцять років тому серед степових курганів заклали перші камені фундаменту велетенського цеху, що був споруджений з прозорої речовини. П’ятнадцять років ішла напружена робота сотень учених, інженерів, десятків різних інститутів. І ось серед гігантського майдану з’явився небачений апарат. Про нього заговорив увесь світ. Кілька місяців тому цей апарат повернувся з пробної подорожі до системи Центавра. Тепер «Думка» була готова стартувати у безвість — в іншу галактику…