Шляхи титанів

— Дорогі друзі! Очевидно, «Вогонь» загине. Ми включаємо всі оптично-електричні апарати для передачі на Землю. Слухайте і дивіться! Ми потрапили в зону тяжіння крайньої планети. Наш корабель несподівано охопив справжній вихор вогню. Апарати показують, що обшивка зорельота катастрофічно руйнується. Температура підвищується, вже важко дихати…

Дімітр замовк. На екрані з’явилося зображення корабля зовні. В чорній глибині неба примарним сяйвом пульсувало гігантське рожеве сонце, зліва швидко виростав диск планети, оточеної голубою короною атмосфери. А навколо корпусу зорельота бушувало море вогню. Здавалося, ніби розгніване божество кидало в корабель потоки блискавиць, які потроху, але невблаганно руйнували апарат.

— Ми нічого не розуміємо! — почувся розгублений голос Дімітра. — Корабель втрачає керування. Апаратура руху виходить з ладу. Спробую посадити на планету!..

— Прокляття! — закричав Георгій, рвонувши комір сорочки. — Назад, назад! — замахав він кулаками до телевізора, дивлячись розширеними очима на диск планети, що швидко виростав на екрані…

Маріанна розгублено схопила Георгія за руку.

— Що? Що там? Ти розумієш?

— Вони загинуть! — аж застогнав Георгій. — Треба повертати геть від зірки, в простір!.. Вони потрапили в світ антиречовини!..

Кров захолола в жилах Маріанни від цих слів. Адже при зустрічі речовини й антиречовини відбувається взаємне знищення, і тоді… тоді те й інше перетворюється в потік мезонів та гамма-променів. Значить, кінець?!

— Прощайте, друзі! Кінець!!! — несподівано дзвінко пролунав голос Дімітра.

Маріанна закрила обличчя долонями, кинулася в куток куреня і заридала. А Георгій суворо й похмуро дивився, як на екрані Різноколірним феєрверком палав, розвалюючись на частки, прекрасний утвір людського розуму, космоліт «Вогонь». Тепер він справді відповідав своїй назві.

Багряним полум’ям спалахнув екран, щось затріщало. Потемніле обличчя Георгія сіпалося нервовою судорогою. Кінець!..

Він довго мовчки сидів біля згаслого екрана і механічно гладив плече Маріанни. Дівчина все ще здригалася в риданні. І ось ніби блискавка пронизала мозок Георгія. Ні! Недарма загинули товариші з «Вогню»! їх смерть допоможе наступним поколінням!

Так! Це вихід! Недалеко від сонця, всього па відстані десяти парсеків, летить зірка з планетами, яка повністю складається з антиречовини. Невичерпний склад! Не треба витрачати колосальну енергію на створення антиречовини на Землі. Організувати політ до цієї зірки, набрати дармового пального скільки завгодно, і тоді… тоді лети хоч через всю безкінечність… Тільки треба оточити корабель, скафандри, апарати полем захисту! Ризик? Ризик є!.. Але що зробиш без ризику? Вирішено! їхній проект знову відродиться. Тепер вже ніщо не стане їм на заваді…

— Маріанно! Вставай! Ідемо! — поторсав Георгій дівчину. Вона підвела заплакане обличчя, схлипнула.

— Куди?..

— У Цвітоград! До товаришів! — піднесено сказав Георгій. — Негайно!.. Я знову буду захищати свій проект!..

Не встигла дівчина отямитися, як Георгій розвалив курінь, переніс речі в човник і, посадивши її на сидіння, рішуче спрямував вутлу посудину до Дніпра, на трасу швидкохідних атомоилавів…

Подорож у безвість

До початку виступу залишалося кілька хвилин. Георгій промчав по центральній площі і зупинив свій лімузин біля Палацу з’їздів. Широкими мармуровими сходами піднявся до колонади. І раптом зупинився. З-за колони метнулась тінь, постать жінки в легкому рожевому вбранні.

— Маріанна?! — здивовано скрикнув Георгій.

— Так, я! — приглушеним голосом відповіла дівчина, судорожно стискаючи руки. — Ти останні дні зовсім не хотів бачити мене, ти уникав наших зустрічей… ти… ти не любив мене ніколи!..

Високий лоб Георгія покрився блідістю. Сині очі заблищали. Але слова текли стримано, спокійно:

— Це неправда! Нема і не буде в світі другої любові в мене, крім любові до тебе… Але ж ти знала, що ми готували корабель. Я не мав часу… Виліт — завтра!..

— То чому ж ти не візьмеш мене?.. — простогнала дівчина. її великі чорні очі, оточені довгими віями, випромінювали незвичайну ніжність. Обличчя було втомленим, повні темно-червоні губи здригались.

Георгій не витримав. Важко дивитися в такі чарівні очі коханої дівчини. Він одвернувся.

— Ти знаєш, чому я не можу взяти тебе, — ледве витиснув з себе.

Маріанна поправила важкий вузол волосся. Легкий вітер з моря пустотливо тріпав блискучі чорні кучері. На віях у дівчини повисла прозора сльоза. Але в наступну мить Маріанна рішуче витерла її. Очі її стали сухими, суворими.

— Значить, не візьмеш мене?

— Ні, Маріанно, не візьму!

Твердими кроками Георгій пройшов мимо дівчини, піднявся па трибуну. Намагався не зустрічатися з її докірливим поглядом. Адже все вирішено! Його більше нема на Землі! Це — останнє прощання!

Тамуючи подих, впилися очима сотні представників різних народів Землі в оратора. Для людей двадцять першого століття все це здавалося незбагненним. Реальним, рідним і близьким був тільки голос Георгія: