Шлюбні ігрища жаб

— Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! — Вася сяяв, як олімпійський карбованець. — Завжди я шукаю підстави для того, щоб кудись змитися, і Людка бурчить, що я не люблю її друзів.

— Ти справді їх не любиш?

— Не переварюю! Збираються баби й базікають про білизну й панчохи зо три години, а мене іноді запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, чи носили араби підв’язки у минулому столітті?»

Людник реготнув.

— Ага, тобі смішно! — Бутейко розпалявся. — Здається, нормальні люди, а мелють чортзна-що! Вони сідають грати в преферанс. Я не вмію. Теща, яка теж з’являється в цей день, сідає з плетивом біля телевізора, і на мене лишається тесть, відставний полковник, який п’є горілку і розповідає анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щоразу одні й ті самі і в однаковій послідовності. Я слухаю його мовчки й киваю, мов китайський болванчик, а він всім розповідає, який я чудовий співбесідник! Ну, як таке витерпіти?

Людник конав від сміху, Бутейко махнув рукою.

— Давай, давай, весело йому…

Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від газети:

— Скільки їй стукнуло?

— Всім вона каже, що тридцять п’ять, причому говорить вона це вже років десять.

— Знав одну бабу, котра приховала свій вік навіть від чоловіка. — Кравець запалив. — І її справжній вік знали лише батьки. Було б все гаразд, коли б ця мадам не була трошки посунута. Щоб ніхто не видав її вік, вона спочатку отруїла батька, а потім — матір.

— Нічого собі!

— Лікарі поставили їй клінічний діагноз і запроторили до божевільні. Я чув, вона там поїхала остаточно і тепер скидує собі роки. Наскільки я знаю, зараз вона твердить, що їй вісімнадцять.

Боря Кравець вісім років працював опером у кримінальному розшуку. Якось при затриманні бандит кинув гранату, яка розірвалася поряд з Борисом. Ніхто не думав, що виживе, але він міцно тримався за життя, про нього навіть писали в газетах. Стан здоров’я не дозволив повернутися до розшуку. Тепер він вже майже рік охороняв комерційний художній центр. Серед охоронців він був наймолодшим, але мужики поважали його і любили, коли він травив різні кримінальні байки, яких знав безліч.

— Не зрозуміти цих жінок ніколи, — філософськи зазначив Людник. — Як ти дивишся на те, щоб відзначити день народження твоєї жінки в нашій компанії?

Їм досить платили не за те, щоб вживати на роботі спиртне. Але якось Бутейко сказав: «А кому це барахло треба?» За три роки існування салону було одне ЧП — п’яний випадково впав у вітрину. Робота охоронця вважалася тут престижною, фінансово вигідною і спокійною, що надзвичайно важливо. Тому іноді нічна зміна практикувала розпиття пляшечки винця, але чисто для розмови — одного звільнили за пиття горілки на робочому місці. А легеньке сухе винце з кавою кому зашкодить?

Службовий туалет на другому поверсі було замкнено. На дверях висіла табличка «Ремонт». Макар сам повісив її позавчора, вибравши слушний момент. Після того приходив до салону кілька разів, міняючи зовнішність, і перевіряв, чи не стурбував когось ремонт туалету. Він переконався, що розрахував правильно — на першому поверсі теж був службовий сортир, а до ремонтів у нас звикли, раз табличка висить значить, так треба, комунальні служби хай займаються. Якби знизу нагору підніматися, може, хтось би й поцікавився, що там зіпсувалося, а так ремонт — ну й хай собі! Сьогодні перед самим закриттям салону Макар спритно відчинив двері туалету — врізний замок, ключ підібрати, щоб зачинити й відчинити, дуже просто — і заховався там, зачинившись зсередини. Прибиральниці не звертатимуть уваги на ці двері, зачинено, не працює, що там прибирати?

Спливли кілька довгих годин і Макар обережно вислизнув зі своєї схованки, не забувши зачинити двеpi. План будівлі він вивчив напам’ять, тому рухався впевнено, не присвічуючи ліхтариком. Нарешті — потрібний зал. Тоненький промінь ковзнув по стінах, висвітив потрібну картину. Макар підійшов до здобичі, загасив світло і видобув скальпель…

— Як твій племінник, Миколо? — запитав Бутейко.

— Нарешті одружується…

— Бідолашний. Це ота-таки профура?

— Ага. Закохала його в себе, він і соплі розпустив.

— З нею вся вулиця спала.

— І ти цю історію знаєш?

— Ти ж сам нам і жалівся…

— Ідіот мій племінник… ми запрошені на весілля. Уявляю, що там буде робитися…

— Знав я одного хлопця, котрий брав шлюб п’ять разів. — Кравець налив собі ще кави. — Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне — його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повертається — в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі — симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.

— От падлюка! — Людник відсунув від себе келишок з вином. — Ну і що то було?