Шлюбні ігрища жаб

Грошова вартість картини астрономічно збільшилася. І хоча Кейтервіл несподівано для себе став одним з авторитетних науковців і далеко не бідною людиною, грошей все одно забракло. Ось цю копію виготовив один з тих талановитих молодих художників, які дні й ночі проводять на виставках і галереях. Між іншим, репродукції продаються по всьому світові, це нормально, і роблять їх цілком професійні майстри… Так от, Кейтервіл знав людей, які готові платити великі гроші за мистецтво, щоб тримати його в своїх таємних сховках і кайфувати з того, що це — їхнє!

— Ви — один з таких…

— Боже збав, я не сперечаюся! Отже, Кейтервілу зовсім не складно було замінити оригінал на копію. Італієць, такий собі Сантіно Петроллі, між іншим, його називають Дон Сантіно, заплатив Кейтервілові гроші, двадцяти кратно збільшену реальну вартість картини. Як я про це дізнався? — сивий прочитав у очах Кравця німе запитання. — Яка вам тепер, зрештою, різниця? Допивайте сік. Приємно було познайомитися.

— Ні, я не говорю італійською… Я й англійською говорю погано… Пані, тьху, чорт, як вас там… синьйора, мені все ж таки потрібен дон Сантіно! Ні, я дзвоню з Мюнхена, з автомата на вулиці… Шкода… Я ще передзвоню, але це важливо, мадам, тьху, синьйора! Запитайте його, коли він звільниться, чи цікавить його певна інформація про «Жінку з кошиком винограду», так, кошиком винограду… Він знає, про яку жінку йдеться… Запитайте це і, головне, запитайте, скільки він може за неї заплатити… Я ще дзвонитиму, скажу, якого плану інформація… Це дуже серйозно! Добре, дзвонитиму… Так…

1989–1995 рр.

Як я знайшов і продав Кокотюху

З Андрієм Кокотюхою я вперше зустрівся на порозі мого кабінету в Спілці письменників України. Я тоді там працював і носився з ідеєю створити журнал українських сатириків. Ідея сподобалася багатьом, ми працювали над заголовком журналу, перебираючи тисячу й один варіант. Варіантів називалось чимало. Ось лише кілька з них: «13 на 13», «Веселий ярмарок», «Веселяр» — той самий ярмарок, тільки дещо у скороченому вигляді, «Від вуха до вуха». Усіх уже й не пригадую, але зупинились на одній — «ВУС» («Видання українських сатириків»). Саме навколо цього видання і мріялось, та й тепер ще мріється, об’єднати усіх метрів сатири і почати роботи над сантиметрами. Тобто молодими сатириками, які вперто не приходили ні в літературу, ні в сатиричні газети. Народ — гуморист, а гумористів майже нема. Так принаймні мені думалося.

Це були часи, коли Україна йшла через мітинги і майдани до своєї незалежності. Публіцисти і письменники кинулися в політику. Час вимагав викричатись. Сказати все те, що на душі наболіло за роки червоної завіси, грат і в’язниць. І, здавалось, тоді було не до сміху. Сатира, гумор, які завжди з’являлись у першій наступальній лінії на передовій, сьогодні пасли задніх. Подавав свій сатиричний і дошкульний голос Євген Дудар, не сходив з авансцени народний гуморист Павло Глазовий, а от молодих на обрії не з’являлося.

Журнал я заснував. Потрібні були кадри. Саме з таким питанням я й звернувся до викладача факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка Юрія Ярмиша.

Пам’ятаю, він тоді сказав:

— Спробую. Але з гумором і сатирою справа важка.

— З гумором і сатирою справа якраз легка, з гумористами і сатириками — важко, — пожартував я.

Ю. Ярмиш погодився — за останні п’ять випусків (а дія відбувалася в 1992 році) згаданий факультет засвітив лише одну яскраву сатиричну зірку — Михайла Прудника.

Коли Юрій відійшов, мені, чесно скажу, подумалося, що він навіть не оголосить про появу нової трибуни для українських Котляревських, марк твенів, чапеків та гашеків. Але, на мій сором, за кілька днів Юрій зустрів мене і сказав:

— Оголошення зробив. Пройшло на «ура». Бажаючих було море. Чекай, післязавтра у тебе буде півфакультету.