Шлюбні ігрища жаб

Минуло кілька днів. За цей час я трохи відійшов від цих справ — разом з Юрієм Мушкетиком переключився на створення «Української родини». Хотіли навіть створити такий журнал, мені запропонували його очолити, я скромно відмовився на користь Івана Дзюби. Зате мене обрали (чи призначили, не пам’ятаю) президентом «Української родини». Плани були грандіозні, хоча, забіжу наперед, — мало що здійснилося. Мріяли переселити діаспору на українські землі, на хутори, названі колись Хрущовим безперспективними, люди зі східної діаспори рвалися туди зі своїм будівельним матеріалом… Все це втілилося в ідею Всесвітнього форуму українців, але й ця непогана ідея не стала тим фундаментом нової держави. Все це робилося в моєму кабінеті, на моєму робочому місці, і одного разу на мій робочий стіл поклали список співзасновників цього форуму, в якому серед порядних людей були також ті, хто осміював ідею в зародку, вважав її нежиттєздатною. І ось всі вони були в цьому списку і віщали з блакитних екранів. Тільки свого прізвища я там не знайшов. Сидів я трохи ображений, трохи лихий. Руки опускалися. Хотілося плюнути абсолютно на все і йти геть. Знову забіжу наперед — помилку було виправлено Іваном Драчем… Але для чого весь цей екскурс? Бо саме в цю хвилину мені під руку підвернувся Андрій Кокотюха.

Я був лютий ледь не на весь світ, коли поріг переступив тонюсінький юнак з тонюсінькою течкою, якого я прийняв за школяра з тих, які люблять відвідувати кабінет молодого автора.

— Ви школяр?

— Тільки в перукарні. Школярів стрижуть за півціни, а мені вірять на слово. А так — я студент фа-факуль-куль-тету жур-налістики.

Я глипнув на нього. По-перше, зовні він явно тягнув на восьмикласника, ну, від сили на дев’ятикласника. По-друге, його загикування я сприйняв як знущання наді мною. Прийшов, щоб добити мене. Я йому признався, що зараз не в гуморі. Розповів те, що вже виклав вище. А хлопець глянув на мене довірливими, як у дівчини, очима і спокійно, вже не затинаючись, промовив:

— Олегу Федоровичу, ви щойно справді багато втратили, але знайшли значно більше. Мене. Андрія Кокотюху. — І подав руку для знайомства.

Тоді я щиро розреготався, а потім зрозумів, що й справді, якщо можна так сказати, знайшов Андрія Кокотюху. А точніше — відкрив для себе, а він незабаром відкрив себе для літератури.

Іноді я називаю його Кікотюхою, підтримуючи його дотепи стосовно мовних перегинів, яких не уникнути під час нашої українізації. Наприклад, телефонує він мені і запитує:

— Як там наш нарід? Вже здобув перемігу чи спить і бачить сін?

Він виявився не лише дотепним гумористом, а й вправним працівником, працелюбом, як кажуть американці — трудоголіком. Без нього ніяка справа не обходилася — редагував, писав, складав кросворди, займався організаційними питаннями редакції, бігав по друкарнях, продавав журнал в електричках, ходив коридорами різних установ, коли організовував презентацію журналу і святкування його річниці… Мабуть, через його таку моторність його й помітили американці. Українського походження. Маю на увазі видавця книги, яку ви, шановні читачі, тримаєте в руках, директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича.

Спочатку Андрій працював у нього по чотири години в день. Я відчував, що скоро доведеться «продати» працівника з тельбухами, але відчував також дихання ринкових відносин в потилицю і розумів — молодий хлопець і вчорашній студент не просидить довго на одній зарплаті навіть при всьому його справді філософському ставленні до грошей.

Так я «продав» Андрія Кокотюху, не заробивши на цьому ні копійки. Вірю — трохи згодом він перехопить у мене журнал, як естафетну паличку. Ми й далі співпрацюємо, і я певен: з гумором він не зав’язав — саме такий жаргон вживають герої його першої кримінальної повісті «Шлюбні ігрища жаб».

Сподіваюсь, що це перші спроби повернути українську літературу обличчям не до зарозумілої критики, а до масового читача. Я передбачаю комерційний успіх цієї книжки. І на це є всі підстави — жоден з класиків на моїй пам’яті не отримав престижну нагороду за книжку, яка була ще в рукописі, як це вдалося молодому авторові.

Коли я читав Андрієві гумористичні оповідання «Інквізитор», «Киця», «Небезпека звідусіль», «Інфляційний бутерброд», «Про п’яного» та інші, мені було смішно й цікаво. Коли кримінальні твори, які складають цю книжку, — мені було страшно цікаво. Такою ж була, певно, і твоя реакція, дорогий читачу.

Олег ЧОРНОГУЗ

Про автора

Андрій Кокотюха народився в місті Ніжині 17 листопада 1970 року. Після закінчення десятирічки поступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1992 році. Навесні 1993 року спільно з Максимом Розумним та Сергієм Руденком утворив молодіжну Творчу асоціацію «500», яка на сьогоднішній день вважається однією з найбільш впливових і авторитетних структур у сучасному літературному й мистецькому житті.