Шовковий шнурок

Зразу ж після бою, попрощавшись із друзями – Романом, Палієм, Спихальським, Метелицею, з пораненим Іваником, постоявши над тілами Сікача і Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.

– Прощайте, браття! Вам дорога додому, а мені – в інший бік. Вітайте моїх і не згадуйте лихом!

– Повертайся скоріше. Арсене! – обняв його на прощання Роман.

– Тільки із Златкою! – твердо відповів Арсен і, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на південь…

Того ж дня до королівського намету прийшли козацькі полковники – Палій, Самусь, Іскра, Абазин. У короля сидів гетьман Яблоновський.

– Ваша ясновельможність, – сказав Семен Палій, – ми чесно виконали свій обов'язок. Турок розгромлений, і завтра королівське військо повертається додому. Козаки хотіли б сьогодні одержати ратними трудами і кров'ю зароблену винагороду, а ми – при-повідні листи на міста Фастів, Немирів, Корсунь і Богуслав, як обіцяв нам від імені вашої ясновельможності королівський комісар полковник Менжинський…

– Спасибі, панове! Дякую, пане Семен! – Король підійшов до Палія і, поклавши йому на плечі свої важкі руки, подивився прямо у вічі полковникові. – Козацьке військо воювало звитяжно, не шкодуючи ні сил, ні крові… Я написав своїй дружині королеві Марисеньці, як твої козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину… Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави – пришлю скарбника, і він виплатить усе що належить.

А приповідні листи…

– Приповідні листи теж можна вислати із Варшави, – втрутився гетьман Станіслав Яблоновський, холодно поглядаючи від столу на полковників. – Для чого такий поспіх? Сейм обміркує, розбереться…

– Ні пане гетьмане, – заперечив Палій, – відкладений, тільки сир добрий…

– Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! – спалахнув гоноровитий Яблоновський. – Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислів'ями!

– А ми, пане гетьмане, не потребуємо посередника у нашій розмові з його ясновельможністю! – відрубав Палій. – Приповідні листи нам обіцяв не сейм, а король!

– Аде ж… – Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблі.

– Панове! Панове! – Король підвищив голос. – Ця суперечка ні до чого! Пане Станіславе, ти ставиш мене в незручне становище… Я справді обіцяв козацьким полковникам, що дам приповідні листи на ті міста і землі, де вони живуть зі своїми козаками… Я людина слова. І приповідні листи, панове, уже підписані мною. Ось вони. – З цими словами Собеський відчинив скриньку, що стояла біля узголів'я його похідного ліжка, вийняв цупкі аркуші в сап'яновій оправі і вручив їх полковникам. – А гроші одержите відразу як повернетесь додому… За це не турбуйтеся!

Полковники були розчаровані і зовсім не приховували цього.

– Що щи скажемо війську, ваша ясновельможність? Козаки сподіваються, що ми принесемо гроші! – вигукнув Іскра. – У розподілі трофеїв нас теж обійшли… Що краще – забрали австрійці, гірше – поляки, а нам, вибачте на слові, – дуля з маком!

– Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речі Посполитої! – знову зага-рячкував Яблоновський.

Але Собеський був настроєний добродушно.

– Ха-ха-ха! – гучно зареготав він. – Пан полковник влучно висловився, пане Станіслав! Бо цісар Леопольд і віденський двір справді всім нам піднесли дулю з маком! І коли б я не був зацікавлений у тому, щоб до кінця розгромити турків, то плюнув би на всю цю кампанію і ще з-під Відня повернувся б додому!

Полковники відкланялись і вийшли з намету.

– Підведуть нас пани, – буркнув сердито Абазин. – А козаки намилять нам чуба!

– Казав пан – кожух дам, та тільки слово його тепле! – підтримав товариша Іскра. – Не бачити нам грошей, як торішнього снігу!

– Я теж так думаю, – сказав Палій. – Оце дав нам король папірці, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, – та й бувайте здорові!

– Друзі, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську каба-лу! – вигукнув Самусь. – Обіцяють пани гроші, приповідні листи дають, а коли відчують силу – на шию сядуть!

– Розірвав клятий Юрась Україну на дві частини – з того часу всі наші біди! Звичайно, король м'яко стеле, та спати нам буде твердо, – погодився Палій. – Панство вже зараз приміряє ярмо до нашої шиї. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з- шаблею не накинувся!

– Треба щось нам думати-гадати, хлопці! – нетерпеливився Самусь.

– А що гадати? Передусім – збирати сили, заселяти пусті землі, лаштувати військо! – відповів упевнено Палій. – А тим часом засилати таємних послів до гетьмана… Щоб узяв Правобережжя під свою руку… Бо від хана – погибель, від султана – каторга, а від короля – довічне ярмо! Так я думаю-гадаю, товариство…

– Ми всі так думаємо, Семене! – гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.

– Всі! – одностайно підтримали його Самусь та Іскра. Палій пильно подивився на кожного, подумав, а потім, карбуючи кожне слово, сказав:

– Тоді й стоятимем на цьому!

Польське військо поспішало додому. Окремою валкою їхали козаки.

Помирав Іваник. Помирав тяжко, у страшних муках.