Шовковий шнурок

– Я давно це знав. Помітив при першій чи другій нашій зустрічі з тобою ще в Дубовій Балці. Тільки мовчав… Бо хіба ж можна погасити кохання злою силою? Його можна тільки лікувати: часом, а ще – сильнішою любов'ю… – І, побачивши зніяковіння Спихальського, додав:- Та ти не того… Я ж знаю, що й ти її кохаєш…

Від ще більшого замішання Спихальський побуряковів і не знав, що сказати. Не перечити ж умираючому… Та й правду він каже.

Всі вражено мовчали.

Іваник передихнув і зовсім тихо, так, що чули тільки ті, хто схилився над возом, сказав:

– Ти гарний чолов'яга, пане Мартине. Добрий. Я знаю, ти не зобидиш моїх дітей. І Зіньки. Не зобиджай їх… Прошу тебе. – Потім, помовчавши, тихо додав:- Прощай, білий світе! Прощай навіки…

З цими словами й помер.

Козаки зняли шапки. Метелиця вийняв із саквів червону китайку і покрив покійникові обличчя. У Спихальського тремтіли вуса, а в здивовано-зажурених очах стояли сльози.

Тут же, поблизу воза, на крутому березі, під калиною, викопали глибоку яму і під мушкетний залп опустили в неї сповите в білий саван легеньке Іваникове тіло…

ПОДАРУНОК СУЛТАНА

Звістка про жахливе побоїще під Парканами і здачу Грана, привезена Арсеном у Буду, вразила Кара-Мустафу мов грім. Він довго мовчав, кусаючи губи. Лице його зблідло і стало матово-сірим. Тільки очі палахкотіли люттю. Потім ошаленів. Затупотів ногами. Закричав:

– Чаушів!

Вбіг чауш-паша Сафар-бей. Вбігли чауші. Завмерли, ждучи наказів.

– Приведіть пашу будського Ібрагіма, Каплана Мустафу-па-шу, хана Мюрад-Гірея, графа Текелі! Всіх пашів, кого знайдете, сюди! До мене!

Поки чауші виконували цей наказ, – а виконувати його через повний розгардіяш у війську було нелегко, – сераскер зачинився в прохолодній кімнаті, що мала два виходи – в парадний зал і, через іншу кімнату, в сад.

Залишившись на самоті, він важко опустився на м'який, обтягнутий рожевим оксамитом стілець і обхопив голову руками. Смертельний жах, розпач і біль розривали його серце.

«О аллах! – шепотів беззвучно сухими губами. – Ти поставив мене над страшною прірвою! Все, про що я мріяв і до чого прагнув, розлетілося в порох. Велич і необмежена влада над військом, багатство і надія на те, щоб на землях підкорених народів утворити нову ісламську державу і стати в ній імператором, – все пропало!»

Сидіти на одному місці не міг. Підійшов до розчиненого вікна і виглянув у пишний, зелений, тільки де-не-де покритий осінньою позолотою сад.

Але дерева раптом заколихалися, розпливлися, мов краплини дощу на склі. Він з подивом помітив, що плаче. Солоні сльози затуманили його зір.

Тьфу! Тільки сліз не вистачало! Йому стало шкода себе. Що робити? Як урятувати честь, владу і, врешті, життя? Він надовго задумався.

Власне, до порятунку залишився один шлях – всю вину за розгром, за ганебну подвійну поразку звалити на інших. Це шлях не новий, добре випробуваний. Не одному хитрому невдасі він ставав у пригоді. І скористатися ним, подумалося йому, не гріх!

А ще – треба якось задобрити султана. Витрусити із своїх скринь золото, коштовне каміння! Послати в подарунок сотню або й дві австрійських красунь, яких, слава аллаху, взято в містах і селах Австрії не одну тисячу… Або – подарувати Златку?

Як потопаючий хапається за соломинку, так і він ухопився за цю рятівну думку. Віддати султанові Златку!

Він скреготнув зубами.

«О аллах екбер! Як несправедливо повівся ти з одним із найвід-даніших твоїх синів! Ти відібрав у мене не тільки славу неперевер-шеного воїна, не тільки честь, а й розбиваєш серце, віднімаючи єдину в моєму житті дівчину, в яку я по-справжньому закохався. Я беріг її для себе, а ти вирішив інакше – одним ударом невірних зруйнував моє щастя, забрав мою велич і славу!»

Однак розум говорив інше. Заради життя не треба шкодувати нічого. А може. Златка якраз і стане тією краплиною на чаші терезів, яка переважить у хтивому серці султана на бік милосердя?

Він стиснув гарячими руками скроні і закрокував по кімнаті.

«А може, не віддавати Златки? Може, ще не blc втрачено? Може, пощастить зібрати розкидані понад Дунасм ошалілі від страху яничарські орти та бюлюки, спагіївські загони та кримську орду, стягнути їх в один кулак і в рішучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?»

Аж зупинився посеред кімнати, вражений такою думкою. Та відразу ж відкинув її.

«Ні, поки зберу військо, поки фортуна повернеться до мене лицем, мої недруги і заздрісники повідомлять султана про поразку під Віднем і Парканами, і той пишнотілий нікчема підпише фірман про усунення мене від влади і над імперією, і над військом… Ні, таки треба задобрити його! Треба переконати, що не він, Кара-Мустафа, винен у поразці і що є надія круто повернути хід подій у цій важкій і затяжній війні…