Шпага Славка Беркути

Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором — учителем співів, — тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.

Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі…

Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.

Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над чорною бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.

— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші… Хочеш?

— Хм.

— Я їх ще нікому… Це мої вірші, я тобі першій…

— Хм.

Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:

— Очима таємничими, як підземні озера,
Ти мене вабиш кудись і кличеш.
Я хочу розгадати символ твого обличчя,
Я хочу знати, куди мене кличеш…

— Хм… Це ти про кого?

— Так. Ні про кого.

— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?

Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.

— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.

— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.

— Знаю, — сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув.

— А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.

Юлько теж засміявся — що ж, барбарис так барбарис. Незвичний настрій розвіявся: у чорні брами не входили горожани в середньовічних шатах, не було в аптеці заклинача-ворожбита над зіллям, не чатувала на валах сторожа… І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.

— А ти зараз не такий, як у школі.

— Може, не знаю. Мені здається, що я завжди такий… А пам’ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?

— Угу. Тоді Беркута ще стріляв з водяного пістолета… А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?

— А звідки я знаю? Я вже не пам’ятаю.

— І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?

— Може. Не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти, а більше ні з ким. Хлопці у нас якісь такі… Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили — про що ж тоді з ними розмовляти?

— Хм, — сказала Лілі, підкидаючи на долоні цукерки, як жонглер у цирку. — А якщо я також… не зовсім Шекспіра читала?

— Дурниці! Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.

— Розумна? Як ти? Чи трохи менше? — зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова — дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.

БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ

(З точки зору Славка Беркути)

Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:

— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі…

— Тре-ен-інг! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!

— Слухай, Беркута, — закостричився Юлько. — Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.

Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.

Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.

Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:

— У… ге-уууу — взвшшшшшш…

Тренінг! Ну й Ващук!

Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок. У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.

Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:

— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Конго — єдина ріка на світі, яка двічі перетинає екватор. Вона протікає на території…