Шпага Славка Беркути

Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди: і на березі Амазонки, і на Чорному морі, і на Байкалі.

Коли я вперше побачив географічну карту і мама пояснила, що міста на ній позначаються кружечками, стало дивно: як же — і вулиці, і будинки, і люди — все це тільки кружечки?

Мама сказала:

— Усі вулиці просто неможливо показати на карті, їх занадто багато. От коли виростеш великий, поїдеш у ці міста — і вони перестануть бути для тебе просто кружечками на карті.

А потім мама розповідала мені про міста, які бачила сама, — про маленькі і більші, не схожі одне на одне і не подібні на Львів, де мама народилась і ходила до школи; де навесні дивилась, як парують під першим теплом сонця тротуари, а восени збирала каштани. Зовсім як я…

Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркута?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.

Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.

Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера.

— Пусти зайця в печеру — він аж під Києвом з другого боку вискочить, — жартували страдчівські хлопчаки.

А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.

«У нашого малого нове захоплення, — сміється мама, — гляди, трохи повдаєш із себе спелеолога та й покинеш, як не одно кидав».

Та я не ображаюсь, я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись. Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем. — Колись, ще у першому класі, хлопці не вірили, що мама — це мама. «Не буває таких мам, — запевняли вони, — це твоя сестра». Я тоді навіть гнівався.

Так от мама не вірить, що спелеологія — це для мене серйозна справа, а я навіть просив тата влітку поїхати на Тернопільщину, де є найбільші в світі карстові печери. «До літа ще далеко», — нічого певного не обіцяв тато, але хто-зна, може, погодиться?

Розповів я Юлькові про Страдче, а потім до Блакитних печер покликав. Про Блакитні печери я почув від одного восьмикласника, який вибирався туди зі своїми приятелями, і попросився й собі з ними. Він славний хлопець, бо погодився і сказав, що я можу навіть ще кількох чоловік узяти, аби лиш були надійні люди, не пхинькали та не скаржились, як мозолі понатирають. Річ у тому, що вхід до печери завалений з часу війни, і відтоді ніхто не пробував довідатися, чому печери назвали Блакитними.

Варто було послухати, як Юлько запалився до того походу:

— Наука про печери! Спелеологія! Це ж найцікавіша в світі справа. Нема нічого привабливішого! Раптом візьмеш та й відкриєш на стіні малюнки первісних людей. А підземні озера! А сталактити! А несподівані повороти й западини!

Дуже хотілось перепинити — чи він ті печери коли бачив? Однак я не зробив цього, бо ще знову скаже: «Чого ти завжди до мене чіпляєшся, Беркута?» А мені зовсім не хотілось ані чіплятися, ані сваритися з Юльком.

Одним словом, було вирішено: йдемо до Блакитних печер. Юлько обіцяв навіть принести фотоапарат з бліцом і два ліхтарики — один для Лілі, другий для себе…

Стоїмо на автобусній зупинці. Хлопці з восьмого нетерпеливились:

— Та й де ж твій Юлько? Обіцяв серйозних людей зібрати, а тепер ми сплюха якогось чекати маємо!

Мовчу я, бо ж Юльчик просто, мабуть, не захотів зриватися о шостій ранку. Прокинувся, побачив — небо сірувате, мовби задимлене, уявив далеку дорогу до печер, лопати, якими треба розкопувати вхід, та й ще чи розкопаєш відразу.

— Може, з ним щось трапилося? Може, тролейбус поламався? — спробувала захистити Юлька Лілі.

— Шукайте дві копійки. Телефон, як твердить Юлько Ващук, засіб комунікації, вартий уваги.

Я зайшов у телефонну будку, а потім за якийсь час спокійно повернувся до зупинки.

— Що, Славку, він уже вийшов? — запитала Лілі.

— Авжеж, вийшов! І мчить сюди на вертольоті! Вийшов!.. Спить він, як ведмідь у січні, і лапу вві сні смокче.