Штіллер

Ріп ван Вінкль, нащадок тих відважних ван Вінклів, що під проводом Гевдріка Гудзона свого часу відкрили американську землю, був зроду ледар, але разом з тим, здається, добрий хлопець, що ловив рибу не задля самої риби, а щоб можна було помріяти, бо мав у голові повно так званих думок, які мало стосувалися до його дійсності. Тій його дійсності, чесній дружині, що їй у селі всі або співчували, або захоплювалися нею, теж не легко жилося з ним. Ріп, мабуть, розумів, що йому годилося б мати якийсь фах, чоловічий фах, і любив видавати себе за мисливця, бо мав з того користь: міг цілими днями вештатися там, де його ніхто не бачив. Здебільшого він повертався додому без жадного голуба, обтяжений тільки нечистим сумлінням. Його халупа була найзанедбаніша в цілому селі, не кажучи вже про город. Ніде не ріс такий гінкий бур’ян, як на його грядці, і завше саме його кози губилися й падали в провалля. Він тим не журився, бо вдовольнився своїм внутрішнім життям, не те що його предки, в чиїх очах на давніх портретах завше світилася жадоба чину. Цілими днями він сидів перед своєю халупою, підперши голову кулаком, і міркував, чого йому бракує до справжнього щастя. Він мав дружину і двоє дітей, але не був щасливий. Він сподівався від себе чогось більшого, перейшов уже за п’ятдесят, а все сподівався, хоч дружина й товариші сміялися з нього. Тільки пес Кудлань, розумів його і крутив хвостом, як Ріп діставав рушницю, лаштуючись на вивірок. Важку поцяцьковану рушницю він успадкував від своїх предків. Вони, мабуть, усміхалися потай, коли Ріп розповідав про свої лови: він більше полював на словах, аніж насправді. А що його оповідок не можна було засмажити, дружині, матері двох дітей, вони вже давно набридли. Вона взивала його ледарем, і то відверто, чого він дуже не любив. Тож Ріп, аби поділитися з кимось своїми оповідками, майже кожен вечір просиджував у шинку, де завше знаходилось кілька слухачів, хоч тих оповідок і не можна було засмажити; чудова рушниця і втомлений пес, що лежав біля його ніг, були достатніми свідками того, що він казав. Люди любили його, бо Ріп нікого не ображав, навпаки, завше наче трохи боявся світу й дуже горнувся до людей. Не без того, щоб він там не випив якоїсь чарки. І навіть якщо його ніхто не слухав, теж була невелика біда. В кожному разі, раніше, ніж опівночі, Ріп та його пес, що завше підгинав хвоста, зачувши ходу пані Вінкль, не поверталися додому, бо щоразу, поки він роззувався, починалася балаканина, яку він так само мало розумів, як і його пес,— просто, аби побалакати. Ясно було, як божий день, що так далі тривати не може, але тривало так, власне, вже роками... Одного разу Ріп та його вірний пес знову вирушили полювати на вивірок. Вони йшли бадьоро, поки їх могли бачити з села, тоді, як завше, Ріп зробив перший перепочинок, трохи попоїв, а і Кудлань тим часом пильнував, чи ніхто не надходить з-за пагорба. Потім, теж як завше, Кудлань дістав невелику кістку, а Ріп закурив люльку, аби вірний пес, що жадібно гриз голу кістку, мав час натішитися нею. Нарешті, як сонце вже підбилося височенько, вони потюпали далі горбистою низовиною над блискучим Гудзоном. Що то була чудова місцевість, можна ще й нині переконатися. Вивірок там не бракувало. Бозна-чого Ріп завше видавав себе за мисливця! Заглиблений у думки, що про них жадна душа ніколи не довідалась, він повільно чвалав лісом. Були там І зайці, навіть сарну він надибав. Ріп зупинився й, тримаючи руки в кишенях, рушницю за плечима, а люльку в зубах, почав захоплено роздивлятися на здивовану тварину. Сарна, що, видко, не вважала його за мисливця, спокійно паслась далі. «Треба бути мисливцем!» — сказав собі Ріп, згадавши раптом вечір у шинку та свою вірну дружину. Він зняв із плеча рушницю, націлився в сарну, що дивилась на нього, й натиснув на гачок. Коли ж на тобі, забув насипати пороху! Дивна річ: пес загавкав, хоч рушниця й не вистрілила, і ту саму мить із яру щось загукало: «Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!» Якийсь дивний чоловічок, угинаючись під тяжкою ношею, вийшов із скелястого яру, що його Ріп перед тим навіть не завважив. Чоловічок так горбився, що обличчя його важко було роздивитися, проте вражав уже сам одяг: сукняна куртка, як на старовинних картинах, широкі штани з яскравими зав’язками; не бракувало також довгої бороди, такої, як носили Ріпові предки. На плечах він ніс чимале барильце горілки. Ріпа не треба було довго гукати. «Ти, бачу, дуже гречний! — сказав бородань.— Залюбки помагаєш людям!» І по цих словах, що дуже Ріпа підлестили, завдав йому на плечі барильце. Під таким тягарем Ріпові вже було не до розпитувань. Спершу вони йшли вгору, потім стали спускатися вниз до іншого яру. Ріпові ще ніколи не траплялося бувати в тій місцевості. Його вірний Кудлань теж почувався неспокійно, тулився до ніг своєму господареві й скавулів, бо в яру наче грім гуркотів. Нарешті вони зупинилися, бородань зняв Ріпові з плечей важке барильце, і він аж тоді випростався й озирнувся. «Це Ріп ван Вінкль!» — сказав бородань, і Ріп побачив, що стоїть серед гурту старих добродіїв у нідерландських капелюхах, із застиглими, урочистими обличчями, із старосвітськими шлярками навколо шиї. Ніхто не озвався й словом, тільки Ріп кивнув головою. Виявилося, що то компанія гравців у скраклі. Он чого в яру так гуркотіло та гриміло! Ріпові звеліли зразу ж налити в кварти горілки, кожен із старих добродіїв хильнув як слід, а тоді всі мовчки подалися назад до своїх скраклів. Ріп, що, як завше, хотів показати себе людиною ввічливою, кинувся ставити їм скраклі. Він тільки від часу до часу мав змогу поспіхом хильнути з кварти. То була ялівцівка, його улюблений трунок! Та скраклі знову падали, і Щоразу з таким гуком, що аж луна котилася ген яром. Ріп не мав ані хвилини спочинку, А гуркотові й громові вже нечуло кінця. Тільки-но Ріп ставляв як слід важкі хисткі скраклі й брався, до ялівцівки, як на майданчик виходив дальший добродій, примружував ліве око, щоб прицілитись, і котив кам’яну кулю з таким гуркотом, наче грім гримів. Як уже сказано, то була трохи дивна компанія, ніхто не говорив жадного слова, тож Ріп не зважувався запитати, коли ж його відпустять із тієї неволі. Бо обличчя, в добродіїв у нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками навколо шиї, як носили предки, були такі поважні! Тільки як Ріп наново ставляв збиті скраклі, він мав прикре почуття, ідо за спиною в нього сміються, але не міг обернутися й поглянути, бо, ще не впоравшись з останньою скраклею, вже чув загрозливий гуркіт кам’яної кулі й відскакував убік, щоб вона йому не потрощила ноги. Його неволі не видно було кінця. Барильце було наче бездонне, Ріпові раз по раз доводилось наливати горілки в кварти, старі добродії раз по раз прикладалися до них і знову мовчки верталися до своєї гри. Була тільки одна рада: Ріп мусив прокинутися.