Штіллер

Макс Фріш Штіллер

Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці

«Бачиш, вибрати себе самого тому так важко, що в цьому виборі цілковита ізоляція тотожна з найбільшою тривалістю і що, доконавши такого вибору, вже ніяк неможливо стати чимось іншим чи, радше, перетворитися на щось інше».

«...коли в ньому прокидається жадоба волі (а вона прокидається при виборі, бо вибір наперед її зумовлює), він вибирає себе самого і бореться за себе, як за своє щастя, бо то й є його щастя».

К’еркегор, «Або — або»

Зошит перший

Я не Штіллер! Кажу їм це день у день, відколи мене замкнули до в’язниці (я ще напишу далі, як попав сюди), кажу, присягаюся й вимагаю віскі: мовляв, без віскі не відповідатиму на жадне запитання. Знаю-бо з досвіду, що без віскі я перестаю бути самим собою і схильний улягати всіляким добрим впливам та грати ролю, яка б їм була на руку, але до мене аж ніяк не стосується. А що в теперішній моїй безглуздій ситуації (вони вважають мене за зниклого мешканця свого містечка) йдеться тільки про одне: не дати себе забалакати й матися на бачності перед усіма їхніми чемними спробами вбрати мене в чужу шкуру, бути непохитним, хай навіть і брутальним, коротше кажучи, що йдеться тут про одне — не дати зробити з себе когось іншого, аніж я, на жаль, є насправді, то я не перестану гукати, щоб мені принесли віскі, тільки-но хтось підійде до моєї камери. До того ж уже чотири дні, як я переказав, що віскі не конче має бути найліпшої марки: аби можна пити. Бо як ні, то я буду тверезий, і хай собі тоді хоч скільки мене питають, а нічого не допитаються, принаймні якоїсь правди. Та все дарма! Сьогодні вони принесли мені оцього чистого зошита: маю описати своє життя! Либонь, хочуть, аби я довів, що воно в мене було, і то інше, аніж життя їхнього пана Штіллера, що десь пропав.

— Просто напишіть правду,— каже мій офіційний оборонець,— саму правду. Чорнила можете набрати, коли захочете.

Сьогодні минув тиждень від того ляпаса, що допровадив мене до арешту. Я тоді був (згідно протоколу) напідпитку, й через те мені важко змалювати, як усе виглядало зовні.

— Ходімо з нами,— сказав митник.

— Прошу, не робіть собі зайвої мороки,— відповів я.— Мій потяг ось-ось відійде...

— Але без вас, сказав митник.

Він так шарпонув мене з приступки, що я вже не мав аніякісінького бажання відповідати йому. Паспорта мого він тримав у руді. Інший службовець, що штемпелював паспорти подорожніх, був ще у вагоні.

Я запитав:

— Що в моєму паспорті не гаразд?

Але відповіді не дістав.

— Я лише виконую свій обов’язок,— проказав він кілька разів.— Ви ж самі добре знаєте.

Замість пояснити мені хоч кількома словами, що саме не гаразд у моєму паспорті — і то в американському паспорті, з яким я об’їздив півсвіту! — він ще раз мовив із швейцарським акцентом:

— Ходімо з нами!

— Слухайте, добродію, як не хочете дістати ляпаса, то не хапайте мене за рукав: я такого не люблю.

— Ну, рушайте!

Незважаючи на моє ввічливе, але прозоре попередження, він набундючився, відчуваючи на своєму боці силу закону, і заявив, що мені скажуть скоро, хто я такий насправді. І таки дістав ляпаса. Темно-синій кашкет його покотився млинком по пероні так далеко, що я аж не сподівався. Митник, тепер уже простоволосий і тому набагато людяніший, аніж був у кашкеті, якусь хвилю стояв такий, здивований, навіть не лютий, тільки спантеличений, що я міг би спокійно вскочити до вагона. Потяг саме рушив, із вікон вихилялися пасажири, махаючи руками, навіть двері були ще відчинені. Не знаю, чому я не вскочив у них. А напевне міг би вихопити митникові з рук паспорта, бо він був такий розгублений, наче в твердому синьому кашкеті, що котився собі по пероні, була вся його душа, і аж як кашкет перестав котитися, митника посіла цілком зрозуміла лють. Я нахилився в натовпі, підняв кашкета, оздобленого швейцарським хрестом, сяк-так обтрусив і віддав митникові. Вуха в митника почервоніли, як буряк. Дивно: я пішов за ним, наче не піти було непристойно. Мовчки, навіть не дивлячись на мене — врешті, я ж не тікав,— він завів мене до дільниці, де довелося чекати цілих п’ятдесят хвилин.

— Прошу, сідайте! — сказав комісар.

Паспорт лежав на столі. Я зразу ж зауважив інший тон, гладеньку, не дуже вмілу чемність, з якої зробив висновок, що після годинного майже вивчення паспорта моє американське підданство вже не викликає сумніву. Комісар, наче бажаючи загладити брутальність молодого митника, підсунув мені навіть стільця.

— Ви, чую, розмовляєте по-німецькому,— сказав він.

— А що ж тут такого? — спитав я.

— Прощу, сідайте,— усміхнувся він.