Штіллер

— Вам так здається?

— А мені що? Відтоді вона мешкає в Парижі.

— Я вже знаю.

— Танцюристка.

— Знаю.

— Надзвичайно гарна жінка.

— А сухоти? — питаю я співчутливо.

— Вилікувалась.

— Хто це сказав?

— Вона сама.

— А... звідки ви все це знаєте?

— Звідки? З часописів.

Щось докладніше годі довідатись.

— Їжте! — каже наглядач.— Їжте юшку, поки гаряча, і не псуйте собі нервів, містере Байте. Бо панове лікарі тільки на те й чекають, я їх знаю!

Юшка-мінестра — непогана, взагалі на їжу нарікати не доводиться; і наглядач, здається, прихильний до мене. В кожному разі, не називає мене (як усі!) паном Штіллером, а містером Байтом.

Маю оповідати! І то правду про своє життя, тільки щиру правду! Купка чистого паперу, авторучка, яку я на державний кошт можу щохвилини наповнити чорнилом, і крихта доброї волі — куди ж дітись тій правді, як я візьмуся до неї з своєю авторучкою! І досить мені тільки, твердить мій оборонець, чесно триматися фактів, як правда вже буде наша, так би мовити, хоч руками її бери. Бо де ж вона дінеться, як я її всю спишу? А під фактами, здається мені, мій оборонець насамперед розуміє назви місцевості, дані, які можна перевірити, наприклад, де я працював, які мав інші прибутки, де й скільки жив, скільки маю дітей, скільки разів був розлучений, якої віри тощо.

P. S.

Де я був 18 січня 1946 року?

Прогулянка на в’язничному подвір’ї.

Вона далеко не така страшна, не така принизлива, як здається, і я справді радий, що зможу знову ходити, бодай по колу. Подвір’я величеньке, між бруківкою, проглядає мох, посередині росте гарний клен, далі здіймається мур, обвитий плющем. Звісно, багато важить те, що ми ще носимо не в’язничне вбрання, а цивільне, те, в якому нас арештовано. Коли ми трошки розширюємо коло, що по ньому маємо гуляти, то бачимо піддашок, де тріпоче на вітрі білизна, а як ні — то тільки небо над довколишніми будинками, повне туркотливих голубів. На жаль, ми мусимо ходити вервечкою, один за одним, тож навіть порозмовляти не можемо. Переді мною, веслуючи руками, щоб легше було йти, виступає огрядний чоловік з блискучою лисиною (як у мене) і з цілими згортками сала на потилиці — мабуть, новачок. Коли наглядач добродушно підганяє його, він, насилу повертаючи шию, чи то розлючено, чи збентежено озирається довкола й шукає німим поглядом підтримки. Підтримки проти чого? За мною йде італієць, що любить співати, як купається під душем. Наглядачі не годні втриматися зі сміху, коли він передражнює мене. Я раз обернувся, щоб побачити свій портрет. Він справді смішний: руки за спиною, поза мислителя, через неуважність раз по раз вибивається з кола, тужний погляд кружляє десь понад ближнім муром. Людина, яка несміливо переконує себе, що це не її місце. Та ще й незграбна привітність інтелектуала. Мабуть, добре мене мавпує, що насмішив навіть єврея, єдиного інтелігента серед в’язнів, який, на жаль, гуляє по другий бік кола, отже, ми можемо порозумітися тільки на мигах. Він начебто не покладає ніяких надій на швейцарське правосуддя... Раптом хтось підбиває ногою сиру картоплину й починається гра в футбол. Доходить до кількох спритних комбінацій, аж нарешті старший наглядач, дуже коректний чоловік, що відчуває себе особисто ображеним, коли станеться щось некоректне, перехоплює картоплину. Стати всім! Поважне питання: звідки взялася картоплина? Ми мовчимо, осміхаємось. Наглядач із оббитою картоплиною в руці переходить від в’язня до в’язня, заглядає у вічі. Кожен стискає плечима. Наглядач пропустив ту мить, коли картоплину можна було просто викинути; мимо його волі справа раптом стає важлива, принципова. Я все це сприймаю як фарс, мені здається, що наглядач сам насилу стримується, щоб не засміятися й не відпустити нас усіх, і водночас у душу закрадається почуття: а може, вони підготували якісь тортури і їм досить украденої картоплини, аби кинутись на нас із розпеченим залізом? Раптом зізнається мій єврей. Загальний регіт! Навіть наглядач відчуває, що те зізнання (він зроду не бачив, щоб єврей грав у футбол) може бути тільки глумом, а це ще гірше за крадіжку сирої картоплини. Він наказує євреєві, аж блідому з хвилювання, виступити з кола. Решті всім — п’ять хвилин бігом руш! Бідолашний товстун переді мною, бовтаючись, як гумова грільня, повна води; відстає, звісно, вже в першому крузі, стинає навпростець собі дорогу, аж нарешті наглядач зупиняє його. Вони людяні, аякже. Тільки, зрозуміло ж, мусить бути лад і якась повага. Зрештою, ми ж у в’язниці попереднього ув’язнення... Часом, коли я сиджу сам у своїй камері, мені здається, що це тільки сон. Що я можу кожної хвилини встати, відвести руки від обличчя й опинитись на волі. Що в’язниця — тільки в мені.