Штіллер

Я лишився стояти й пояснив:

— Я німецького походження. Американець німецького походження...

Він показав на стілець:

— Прошу! — і на мить завагався, сідати йому самому чи ні.

Якби я був не розмовляв у потязі по-німецькому, то, може б, усього цього й не сталося. Мене підбив на розмову якийсь пасажир, швейцарець, що дратував мене від самого Парижа. Той самий пасажир давав також свідчення з приводу мого ляпаса. Не знаю, хто він такий. Я його перед тим ніколи не бачив. У Парижі він зайшов до купе, збудив мене, спіткнувшись об мої ноги, поклав речі, вибачився по-французькому, кинувся до вікна й став прощатися швейцарською говіркою з якоюсь дамою, Тільки-но потяг рушив, мене огорнуло неприємне почуття, що він стежить за мною. Я затулився зачитаним «Нью-Йоркером», хоч знав уже всі дотепи з нього напам’ять,— думав перечекати, поки цікавість мого сусіда вляжеться. Він теж читав газету, цюріхську. Після того, як ми домовилися по-французькому, що вікно буде зачинене, я боявся навіть зайвий раз глянути на краєвид, так явно, так напружено той добродій, що взагалі міг бути чудовою людиною, чекав будь-якої зачіпки, аби почати розмову. Врешті я не витримав і подався до вагона-ресторану, де просидів цілих п’ять годин і трохи випив. Допіру між Мюлузом та Вазелем я мусив повернутися до купе, бо ми під’їжджали до кордону. Швейцарець знову став приглядатися, немов звідкись знав мене. Не можу сказати, що йому раптом додало сміливості озватися: либонь, тільки те, що ми тепер їхали його країною. «Пробачте, ви часом не пан Штіллер?» — спитав він трохи ніяково. Я не зрозумів його, бо, як сказав уже, випив трохи віскі. Я тримав у руці свій американський паспорт, а швейцарець, що перейшов на свою говірку, розгорнув тим часом якийсь часопис. За нами стояло вже двоє службовців — митник і ще якийсь, із штемпелем у руці. Я подав паспорт. Тепер я відчув, що випив забагато,— до мене приглядалися недовірливо. Мій невеличкий багаж був у порядку. «Це ваш паспорт?» — спитав другий службовець. Спочатку я, звісно, засміявся. Та врешті роздратувався й запитав: «А чий же? Що в ньому не гаразд?» Це вперше мій паспорт викликав сумнів, і то тільки тому, що той добродій сплутав мене з якимось портретом у своєму часописі...

— Пане докторе,— сказав йому комісар,— не буду вас більше затримувати. В кожному разі, дякую вам за інформацію.

У дверях, що їх відчинив йому вдячний комісар, добродій кивнув мені головою, наче ми були знайомі. Отже, пан доктор, яких на світі тисячі. Я не мав ані найменшої потреби відповідати йому.

Комісар повернувся й мовив, знову показуючи мені на стілець:

— Прошу. Бачу, пане Штіллере, що ви не зовсім тверезі...

— Ніякий я не Штіллер! — перебив я.

— ...а все ж сподіваюся,— незворушно вів далі комісар,— що ви розумієте мене, пане Штіллере?

Я похитав головою. Він запропонував мені швейцарську сигару. Певне ж, я відмовився, бо він явно пригощав не мене, а якогось пана Штіллера. І так само не сів, хоч комісар зручно вмостився, наче налаштувався до довгої розмови.

— Чому ви так роздратувалися, коли вас запитали, чи ваш паспорт правдивий?

Він гортав мій американський паспорт.

— Пане комісаре, я не люблю, коли мене хапають за рукави. Я кілька разів застерігав вашого митника. Дуже шкодую, пане комісаре, що не втримався й дав йому ляпаса, і, звісно, готовий негайно заплатити відповідний штраф. Це ж зрозуміла річ. Скільки з мене належиться?

Він усміхнувся, навіть приязно. І заявив, що справа, на жаль, не така проста. Тоді закурив сигару, трохи обім’яв її губами, старанно, незворушно, наче зовсім не думав про час.

— Ви, здається, досить відома людина...

— Я? Чого це?

— Я не розуміюсь на таких речах,— сказав він,— але той пан доктор, що впізнав вас, начебто дуже високої про вас думки.

Не було ніякої ради: сталась помилка, і хоч що б я тепер, сказав, усе здавалося б або манірністю, або правдивою скромністю.

— Чого ви назвали себе Вайтом? — спитав він.

Я говорив і говорив без кінця.

— Де ви дістали цей паспорт?

Він питався майже добродушно й попахкував не вельми запашною сигарою, застромивши великі пальці за шлейки, бо день був гарячий і комісар, не маючи вже мене за іноземця, розстебнув зверху куртку, досить невигідну на таку пору. Він дивився на мене, зовсім не слухаючи моєї мови.

А я казав далі:

— Пане комісаре, я п’яний, ви маєте слушність, цілковиту слушність, але я протестую проти того, щоб якийсь там не відомий мені доктор...

— Він каже, що знає вас.

— Звідки?

— З часопису.— І, скориставшись моєю зневажливою мовчанкою, додав: — Ви маєте дружину в Парижі. Правда?

— Я? Дружину?

— На ім’я Юліка.

— Я їду не з Парижа, а з Мексіки, пане комісаре,— пояснив я.

І сказав йому назву судна, тривалість подорожі, годину прибуття до Гавра, годину виїзду з Веракруса.

Це все може бути,— заперечив він,— але ваша дружина мешкає в Парижі. Вона танцюристка, якщо я добре зрозумів. Буцімто надзвичайно гарна жінка.

Я мовчав.