Штіллер

Нарешті я замовкаю. Єдиний мій порятунок від цього ласкавого добродія — це те, що час його обмежений. Він вважає себе за мого оборонця й тому ображається, що я, вислухавши від нього всю справу, не йду йому назустріч. Нарешті він запихає її до теки, мовчки вовтузиться коло замка, аж поки таки замикає його, підводиться, озирається, чи нічого не забув — ручки, окулярів, подає мені руку, наче після програної партії в теніс, повідомляє, коли прийде завтра...

P. S.

Він переконаний, що я не винен. Що це означає? Раптом мені навертається на думку, що на того зниклого Штіллера падає якась підозра. То ось чого тутешня влада так палко бажає знайти свого запропащого громадянина: тоді можна буде щось з’ясувати.

Кнобель (так зветься мій наглядач) — щира душа, єдиний, хто мені вірить, як я щось оповідаю. Поки він прибирає в камері, я лежу на ліжку. Він миє підлогу доти, доки з викручуваної ганчірки починає текти така чиста вода, що хоч її пий. Вони, видно, страшенно дбають про зовнішню показність. Навіть із грат у цій країні витирають куряву.

— Оскільки ви самі казали, що вбили свою дружину...— починає наглядач.

Колись, чотирнадцять років тому, він торгував городиною, мав візок і кобилу Реслі, про яку й досі ніжно згадує. Спершу я думав, що він говорить про свою дружину. Відколи він повдовів, то працює наглядачем і каже, начебто за цілу його службу я перший в’язень, який не починає запевняти, що він невинний, коли зайдеш прибирати до камери. Каже, що не може вже зносити тієї балаканини самих тільки чесних людей. То, мабуть, щось огидне. Я довідуюся, що в сусідній камері сидить банкір, який цілими годинами плаче, а далі — сутенер, що теж торочить тільки про честь. Я, мабуть, наглядачеві подобаюсь. Ще торгуючи городиною й перебуваючи під пантофлем у своєї дружини, він, видно, зовсім не так собі уявляв цю в’язницю. Певний був, що там уже є що послухати. Аж на тобі! Коли хочеш почути щось від злочинця, то мусиш бігти в кіно, каже він, як і всі... Він розуміє, що мені не дуже хочеться говорити про своє перше вбивство, адже то була моя дружина.

— А яке було друге? — питає він.

— Та друге вбивство було таке, що його не варто й згадувати,— кажу я, здираючи шкірку з ковбаси.— Я вже знав, що я вбивця, тож мені не треба було якогось особливого настрою. Це сталося в джунглях.

— Ви були в джунглях, містере Байте?

— Звісно, був.

— А хай йому грець! — дивується він.— Ото чудасія.

— Ви знаєте, що таке джунглі?

— Тільки з документальних фільмів, містере Байте.

— Отакі вони й є,— кажу я і навмисне роблю довгу паузу. Врешті починаю: — Я знав, що той Шміц крутиться на Ямайці; і через те цілими місяцями тримав ножа за лівою халявою.

— А хто такий Шміц?

— Директор Шміц!

— Не чув такого.

— Гангстер, що промишляє олійками до голови,— пояснюю я.— Такий собі, бачте, мільйонер, що йому в порядній правовій державі довелося б кепсько.

І ви його ножем?..

— Атож.

— А хай йому грець!

— Індіанським.

На жаль, Кнобель прибирає вісім камер і не може довго засиджуватися. Він і так уже гається в мене довше, ніж в інших в’язнів, чесних. Він справді щира душа: щоразу, коли вони в’язнів годують своїм несвіжим швейцарським сиром, приносить мені сервелат, і то за свої власні гроші. Щоправда, я сервелат теж не дуже люблю, а надто без пива, бо він з часником і запах чути ще не одну годину, коли вже думаєш про зовсім інші речі,— але мене зворушує його добра ласка.

Пані Юліка Штіллер-Чуді, дружина зниклого, зажадала ліпших знімків, щоб даремно не їхати сюди з Парижа. Три чверті години обставляли мене лампами, аж я впрів. І вказівки за вказівками:

— Тримайтеся цілком вільно.