Сила природи

Коли нарешті під’їхали до заповідника, Фок побачив зеленкувате сяйво з заправки й заїхав туди. Йому пригадалися слова, сказані минулого разу чоловіком на касі. «Коли знаходиш намет чи речі, далі обов’язково буде труп». Але, зайшовши у двері, він кліпнув. На касі сиділа жінка.

— А де той чоловік, що був раніше? — поцікавився Фок, передаючи їй картку.

— Стів? Захворів.

— Коли?

— Сьогодні вранці.

— А що з ним?

Жінка дивно подивилася на нього.

— Звідки мені знати?

Віддавши йому картку, вона відвернулася. Ще один міський бовдур.

Фок забрав картку. Ідучи до машини, він відчував на собі погляд жінки. Згори на подвір’я з байдужим виразом дивилося циклопічне око камери спостереження.

*

Якщо раніше на турбазі було людно, то нині стало взагалі завізно. Кругом виднілися світловідбивні жилети й мікроавтобуси преси. Не було де й припаркуватися.

Фок висадив Кармен біля входу в адмінкорпус, а сам поїхав шукати вільного місця. Сержант Кінг сказав, що залишить вказівки в адміністратора. Фок повільно доповз до кінця ряду та змушений був стати посеред дороги, підперши бусик лісників.

Чекаючи, він вийшов з машини. Було навіть холодніше, ніж перед тим, і він застебнув куртку. На тому кінці стоянки, далеко від руху, виднілася тиха й порожня стежка до водоспаду Мірор-Фолз.

— Добридень.

Почувши голос, Фок розвернувся. В першу секунду він не впізнав дівчини. В іншій обстановці вона була не схожа на себе.

— Брі! Вас уже виписали?

— Так, учора ввечері. Слава Богу. Мені вже там бракувало повітря.

Її темне волосся ховалося під шапкою, а від холодного вітру щоки розчервонілися. Зараз, подумалося Фокові, вона була справжня красуня.

— Як рука?

— Все гаразд, дякую. Ще трохи болить, — вона кинула погляд на пов’язку, яка стирчала з рукава куртки. — Я більше переймаюся всім іншим. Ми з Бет сьогодні вже їдемо. На завтра у мене призначено прийом у лікаря в Мельбурні, але... — Брі озирнулася на гурт шукачів, які саме сідали в бусик. Вона прибрала з очей пасмо волосся. Фок зауважив, що обламані нігті охайно підпиляні.

— Колибою ж не користувався Мартин Ковач, правда? — Брі й не намагалася приховати страх у голосі.

— Не знаю, — чесно сказав Фок. — Думаю, зараз це спробують визначити.

Брі заходилася гризти охайно підпиляний нігтик.

— Що буде тепер, коли її знайшли?

— Думаю, пошуки зосередять на прилеглій території. Шукатимуть якихось слідів Аліси.

Цілу хвилину Брі нічого не казала.

— Знаю, історія з Ковачем трапилася давним-давно, але ще хтось точно знав про цю колибу, правильно? І дав поліції підказку? Один з шукачів сказав мені, що саме так її і знайшли.

— Мабуть. Поки що я знаю не більше за вас.

— Але якщо хтось знав про неї, то він мав знати і про те, що там були ми?

— Не обов’язково.

— Ви там не були. Подекуди дерева ростуть так густо, що нічого не видно. Ви не уявляєте, що це за місце.

— Не уявляю, — визнав Фок. — Це правда.

Вони провели очима бусик шукачів, який виїжджав зі стоянки.

— Хай там як, — за хвильку промовила Брі, — я підійшла подякувати.

— За що?

— За справедливість до Бет. Вона казала, що розповіла вам про умовно-дострокове звільнення. Дехто, щойно почує таке, зразу робить висновки. Люди частенько вважають її гіршою, ніж насправді.

— Та нема за що. Як вона? Коли ми з нею розмовляли, вона здалася трохи пригніченою.

— А коли це було? — поглянула на нього Брі.

— Пару днів тому. Я побачив її біля колиби. Вона спостерігала за дощем.

— О! Вона не казала, — спохмурніла Брі. — Вона пила?

Фок на мить завагався, і цього виявилося достатньо, щоб Брі спохмурніла ще більше.

— Все ясно. Я так і думала. У неї стрес. Це очікувано.

— Думаю, вона випила тільки одну пляшку пива, — мовив Фок.

Брі похитала головою.

— Тільки одну. Тільки десять. Їй узагалі не можна пити, і крапка. Але в цьому вся Бет. Завжди хоче поводитися правильно, але ніколи їй це не вдається... — Брі, не договоривши, глянула повз Фока на адмінкорпус. На ґанку, поза зоною чутності, стояла постать, спостерігаючи за ними. Затісна куртка, коротке темне волосся. Бет. Цікаво, скільки вона вже там?

Фок помахав їй. За мить Бет піднесла руку у відповідь. Навіть з такої віддалі видно було, що вона не всміхається.

Брі переступила за ноги на ногу.

— Мені час повертатися. Дякую.

Зіпершись на машину, Фок спостерігав за Брі, яка рушила через стоянку. Бет на ґанку теж спостерігала. Вона не ворушилася, поки сестра не повернулася до неї.

День 3. Ніч суботи

У вухах Брі шуміло власне дихання. Алісу приперли до стіни.

Джил простягнула руку.

— Віддай телефон.

— Ні.

— Де він? У рюкзаку? Дай подивитися.

— Ні.

— Це не прохання.

Джил, нахилившись, схопила її наплічник.

— Агов! — Аліса спробувала відібрати, але його висмикнули з її пальців.

— Якщо вже тобі так кортить іти, можеш до біса забиратися, — сказала Джил і застромила руку в наплічник, а потім, невдоволено крекнувши, перекинула його й витрусила вміст на підлогу. — Ти — самостійна людина, і так тобі й треба буде, якщо дорогою здохнеш десь у канаві. Але телефон із собою ти не забереш.

— Господи.