Сила природи

Аліса присіла й заходилася збирати свої речі, які перекладала Джил. Волога фліска, компас, пляшка води. Телефону не було.

— Його тут немає.

— Він у неї в куртці, — почувся нізвідки голос Бет, і Брі здригнулася.

Загнана в кут Аліса притискала до грудей свої речі. Джил посвітила ліхтариком їй в очі.

— Він у тебе в куртці. Полегши нам завдання.

Аліса здригнувшись, відвернулася.

— Не чіпайте мене.

— Останній шанс.

Аліса нічого не відповіла. Й тут Бет кинулася на неї й обіруч учепилася в куртку.

— Годі дурниць, Алісо! Ви ж радо обшукали мої речі, коли вирішили, наче я щось ховаю...

Брі спробувала відтягнути сестру, а Аліса пручалася й вищала:

— Заберіть її від мене!

Бет залізла до неї в кишеню й, задоволено крекнувши, витягнула трофей і піднесла вгору. Телефон. Другою рукою вона відштовхнула Алісу.

Аліса заточилася, зробила кілька кроків — і тут кинулася вперед, намагаючись відібрати телефон. Жінки почали боротися і врізалися в стіл. Дзенькнув, упавши на підлогу, ліхтарик, і запала темрява. До Брі долинало кректання — бійка тривала.

— Він мій...

— Ану відпус...

— Годі! — почула власний крик Брі. Вона не була впевнена, до кого звертається. Щось важко підкотилося їй до ноги. Ліхтарик. Вона підняла його і потрусила — і світло знову спалахнуло, засліплюючи її. Вона незграбно розвернулася на звуки.

Аліса й Бет сплелися на підлозі. У плутанині рук і ніг Брі не могла розрізнити, хто є хто, а потім одна з них підняла руку. Брі хотіла крикнути, але запізнилася. У промені ліхтарика майнула розмашиста чорна тінь: це швидко й сильно опустилася рука Бет. Від виляску, з яким вона врізалася Алісі у вилицю, здавалося, затрусилися стіни.

Розділ 20

Кармен вийшла з адмінкорпусу, тримаючи в руках карту з позначкою — великим червоним хрестиком.

— Нам сюди, — сказала вона, сідаючи назад у машину. — Це далеченько, хвилин сорок. Найближче під’їхати можна Північною трасою.

Фок зазирнув у карту. Хрестик стояв посеред бушу. За декілька кілометрів на північ від нього зелену зону перетинала вузенька дорога.

Кармен пристебнула пасок.

— Сержант Кінг уже на місці. І, схоже, Марго Рассел також там.

— Не сама ж вона приїхала? — запитав Фок.

— Ні. Я бачила в адмінкорпусі Лорен. Сьогодні вранці їх обох привіз офіцер зв’язку. Марго досі відмовляється бачитися з татом. Він теж їде, але окремо.

Коли виїжджали зі стоянки, Фок помітив постать, яка спостерігала за ними крізь зачинені двері адмінкорпусу. Одна з близнючок, подумав він. Через напівтемряву важко було сказати, котра саме.

Їхали сільськими шляхами, й у кронах дерев свистів вітер, а Кармен заговорювала тільки зрідка, щоб дати вказівки. Дороги вужчали й вужчали, поки машина не почала підскакувати на погано заасфальтованому путівці, який вів до юрми поліціянтів і шукачів.

Тут аж гуло від дивної суміші занепокоєння й полегшення. Нарешті хоч якийсь прорив, хай і не зовсім такий, на який усі сподівалися. Вилізаючи з машини, Фок побачив червону пляму. Скраю групи лісників стояв Іян Чейз у флісці «Авторитетних пригод». Він був наче і з ними, і не з ними. Побачивши Фока й Кармен, він коротко кивнув і рушив до них.

— Добридень, є новини? Її знайшли? Ви тому приїхали?

Його очі раз у раз перебігали на буш і назад.

Фок зиркнув на Кармен.

— Ні, наскільки нам відомо.

— Але знайшли колибу, — Чейзові очі й досі бігали. — Тіло може бути неподалік.

— Або ні, якщо вона ще жива.

Чейз завмер і кліпнув, не в змозі швидко стерти з обличчя нетактовний подив.

— Так, звісно. Безперечно. Сподіваюся, так і є.

Фок не міг йому дорікати. Він і сам розумів, що шанси мізерні.

Поліяціянт з турбази попередив сержанта Кінга по рації, і той уже чекав на Фока й Кармен на узліссі бушу. Він був сірий з обличчя, але в рухах відчувався сплеск адреналіну. Коли вони підходили, він помахав рукою і, глянувши на їхні гірські черевики, схвально кивнув.

— Добре. Без таких тут не обійтися. Ходімо.

Він повів їх у буш; Фок і Кармен рушили за ним. За хвилину гамір позаду стих, а їх огорнула густа тиша. Фок помітив поліційну стрічку, що майоріла на дереві, показуючи дорогу. Під ногами ледве виднілася стежка — вона вгадувалася здебільшого завдяки прим’ятостям, що лишилися від черевиків, які нещодавно тут пройшли.

— То як ви нарешті розшукали це місце? — запитав Фок.

Тут вони були самі, але Кінг стишив голос.

— Подзвонив в’язень з Барвону[1] і дав підказку. Він з банди байкерів, цілий шлейф злочинів, а сидіти, видко, набридло. Почувши в новинах, що ми шукаємо колибу, він вирішив поторгуватися. Каже, мав кількох приятелів, які іноді продавали Семові Ковачу наркотики.

— Справді?

— Він каже, Сем любив похизуватися своїм татусем: похвалявся, що знає таке, чого не знає поліція, в такому дусі. Сем двічі водив їх сюди, — Кінг кивнув на вузеньку стежку в них під ногами. — Байкер не був точно певен, де це, але знав про Північну трасу й ще декілька орієнтирів — там трохи далі є ущелина, — тож ми змогли звузити коло пошуків. Він певен, що має ще інформацію. Просто зараз він разом з адвокатом намагається укласти угоду.