Сила природи

— Ага. Можу уявити, — зітхнув він. — Як я говорив, поки що нічого не вказує на те, що могло статися з Алісою. Жінки кажуть, вона забрала свій наплічник, і його справді ніде немає, тож будемо сподіватися, в неї з собою було бодай це. Але не схоже, щоб вона сюди поверталася, а якщо й поверталася, то не лишила для нас ніякого повідомлення.

Роззираючись, Фок подумав про повідомлення, яке вона лишила в нього на автовідповідачі. «...завдати їй болю». Він витягнув з кишені мобільний. Екран був порожній.

— Тут комусь вдавалося зловити сигнал?

— Ні, — похитав головою Кінг.

Фок пройшовся кімнатою, слухаючи, як колиба рипить і стогне. Місце неприємне, тут без питань, але ж є бодай стіни і дах. А за вікнами колиби кілька ночей вирувала негода. Не хотілося думати про те, з чим довелося стикнутися Алісі, незахищеній від усіх стихій.

— Що далі? — запитав Фок.

— Ми прочісуємо місцевість, але пошуки тут — ще той геморой, — сказав Кінг. — Ви самі бачили, як воно: заходиш у буш — і в усіх напрямках усе однакове. Прочісування безпосередньо прилеглої території може забрати декілька днів. А якщо погода зіпсується, то й більше.

— Якою дорогою вийшли жінки? — запитала Кармен. — Тою самою, якою ми зайшли сюди?

— Ні. Ми зайшли найпрямішою стежкою від траси, але вони пішли не нею. Позаду колиби пролягає стежка на північ. Щоб розшукати її, треба заглибитися між дерев, та якщо вже знайдеш її, далі не помилишся. Вони якраз нею йшли, коли натрапили на колибу. Якщо Аліса втекла, то, швидше за все, саме тою дорогою.

Фок намагався зосередитися на тому, що каже Кінг. Але, слухаючи, він розумів, що досі підсвідомо чіплявся за надію: коли розшукають колибу, знайдуть і Алісу Рассел. Сподівався, що вона повернеться сюди, можливо, перелякана й сердита, але жива. Проте слухаючи, як риплять вогкі стіни, він подумав про густі дерева, про могили надворі, про криваву пляму на підлозі — й відчув, як тане остання крихітна надія для Аліси Рассел.

У колибі порожньо. Хай що трапилося з Алісою, а була вона в цей час просто неба, серед негоди. Фокові здалося, що крізь завивання вітру й стогін дерев пробивається похоронний подзвін.

День 3 . Ніч суботи

Далі було переважно тихо, чулося тільки нерівне дихання. У світлі ліхтарика в повітрі млявими колами літали часточки пилюки, а Джил обмацувала язиком рот. Щока набрякла й боліла, а праворуч на нижній щелепі один зуб наче трішки хитався. Дивне це було відчуття — з самого дитинства вона такого не переживала. Зненацька пригадалися діти, коли ще були маленькі. Зубні феї й доларові монети. В очах запекло, а в горлі стиснулося. Слід подзвонити дітям. Щойно вона звідси вибереться, то так і вчинить.

Ворухнувшись, Джил відчула щось під ногою. Ліхтарик. Кривлячись, вона схилилася й підняла його, клацнула вимикачем. Нічого не відбулося.

— Ліхтарик розбився, — набряклими губами нерозбірливо промовила вона.

— І цей теж, — сказав хтось. Одна з близнючок.

— А скільки ще лишилося робочих? — запитала Джил.

— Лише цей, — передала Лорен їй ліхтарик, який тримала, і жовтаве світло сіпнулося. Джил відчула в руці вагу промислового ліхтарика. Це той, що був у Бет, збагнула вона. Можливо, і справді це найкращий вибір для походу.

— Більше немає?

Жодної відповіді. Джил зітхнула.

— Чорт.

Вона побачила, як Аліса у протилежному кутку кімнати провела рукою по очах. Волосся в жінки було сплутане, а на щоках виднілися брудні сліди. Вона вже не плакала.

Джил чекала, що вона щось скаже. Вимагатиме вибачень, либонь. Погрожуватиме подати до суду, можливо. Але натомість Аліса просто сіла, підтягнувши коліна до грудей. Так і застигла під дверима, згорбившись і не ворушачись. Чомусь це тільки більше занепокоїло Джил.

— Алісо? — почувся з темного кутка голос Брі.

Відповіді не було.

— Алісо, — зробила ще одну спробу Брі. — Слухайте, Бет на умовно-достроковому звільненні.

І далі жодної відповіді.

— Справа в тому, що вона знову потрапить до суду, якщо ви... — Брі не договорила. Зачекала. Ніякої відповіді. — Алісо! Ви чуєте? Слухайте, я знаю, що Бет вас ударила, але вона матиме великі проблеми, якщо ви дасте цьому хід.

— І що? — нарешті заговорила Аліса. Її вуста заледве ворушилися. Вона й далі не підводила погляду.

— То не давайте цьому ходу, гаразд? Будь ласка, — у голосі Брі прозвучала нотка, якої раніше Джил не чула. — У нас мама хвора. Вона минулого разу дуже важко переживала.

У відповідь мовчання.

— Будь ласка, Алісо.

— Брі, — Алісин голос звучав дивно. — Нема сенсу просити у мене ласки. Тобі ще пощастить, якщо наступного року в цей час ти матимеш роботу.

— Гей! — задзвенів голос Бет, твердий і сердитий. — Не погрожуйте їй. Вона тільки те й робить, що гарує на вас.

На цих словах Аліса звела погляд. Її мова, повільна й обдумана, прорізала темряву, як скло.

— Стули пельку, жирна суко.

— Алісо, досить! — гаркнула Джил. — Бет тут не єдина ходить по тонкому льоту, тому стеж за собою, щоб не вскочити в халепу, коли...

— Коли що? — в Алісиному голосі прозвучав щирий подив. — Коли з’явиться ваша чарівна команда рятувальників?