Сила природи

Джил уже розтулила рота, щоб відповісти, аж тут у паніці згадала про телефон. Перед бійкою вона пхнула його в кишеню куртки, й тепер кинулася його шукати. Де він? Коли рука стиснула гладенький прямокутник, у неї від полегшення аж у голові запаморочилося. Діставши його, вона оглянула екран, щоб переконатися — він не постраждав.

Аліса спостерігала за нею.

— Ти знаєш, що це належить мені.

Джил не відповіла й заховала телефон назад у кишеню.

— Що далі? — запитала Брі.

Джил беззвучно зітхнула. Вона почувалася цілком виснаженою. Вона була мокра й голодна, її мучили біль і огида до свого вогкого та брудного тіла. Їй було тісно серед цих жінок.

— Гаразд. По-перше, — заговорила вона виваженим голосом, наскільки це було можливо, — ми всі заспокоїмося. По-друге, я прошу всіх дістати спальні мішки, й на цьому ми поставимо крапку. Принаймні на сьогодні. Ми виспимося, а вранці, коли у всіх трохи проясниться в голові, ми виробимо план.

Ніхто не ворухнувся.

— Всі робіть, як я кажу. Будь ласка.

Нахилившись, Джил відкрила наплічник. Дістала спальний мішок і зітхнула з полегшенням, почувши, що всі наслідують її приклад.

— Лягай біля мене, Алісо, — мовила Джил.

Аліса нахмурилася, але бодай зараз не почала сперечатися. Розгорнула спальник у тому місці, на яке вказала Джил, і залізла всередину. Брі єдина не полінувалася піти надвір і почистити зуби дощівкою. Джил була рада, що Аліса не схотіла зробити те саме. Вона ще не вирішила, чи не доведеться її супроводжувати.

Джил залізла в мішок, кривлячись від того, як він, мов поліетиленовий пакет, одразу обліпив тіло. Намацавши в кишені телефон, вона завагалася. Не хотілося скидати куртку, але Джил розуміла, що в ній добре виспатися не вдасться. Минулої ночі, коли вона лягла спати в куртці, каптур заважав, а змійки кусалися, а тут і так відпочити буде нелегко. За мить Джил якомога тихіше зняла куртку й поклала поряд із собою, на рівні шиї. З’явилося відчуття, що Аліса спостерігає за нею, проте коли Джил глянула на неї, та лежала навзнак, втупившись у бляшаний дах.

Усі вони занадто втомилися, знала Джил. Потрібно було відпочити, але атмосфера в кімнаті стояла отруйна. Пульсувало в голові, яка лежала на твердій підлозі, чути було порипування від совання тіл, які шукали зручного положення. З сусіднього спального мішка почувся рух.

— Спіть усі, — кинула Джил. — Алісо, якщо тобі вночі треба буде вийти, збуди мене.

Відповіді не було.

Джил обернула голову. В темряві майже нічого не було видно.

— О’кей?

— Таке враження, що ти мені не довіряєш, Джил.

Джил не потрудилася відповісти. Натомість вона прикрила рукою куртку, відчувши під пальцями тверді кутики телефону під брижами тканини, а тоді вже заплющила очі.

Розділ 23

Фок був щасливий нарешті вибратися з колиби. Вони з Кармен слідом за Кінгом вийшли на галявину й постояли, кліпаючи від денного світла.

— Стежка, якою пішли жінки, проходить он там, — вказав Кінг кудись за колибу, й Фок витягнув шию, щоб подивитися. Стежки він не побачив, лише стіну дерев, серед яких де-не-де траплялася жовтогаряча пляма, бо шукачі то заглиблювалися в буш, то виходили з нього. Здавалося, вони зникають і з’являються з кожним кроком.

— Працюємо з максимальною швидкістю, але... — Кінг не договорив, проте це було й не потрібно. Буш густий, а густий ліс сповільнює роботу. В густому лісі можна легко щось проґавити. В густому лісі деякі речі зникають назавжди.

Чути було, як серед дерев глухі голоси кличуть Алісу, а потім чекають на відповідь. Іноді паузи здавалися короткими, про людське око. Фок не засуджував шукачів за це. Минуло вже чотири дні. З-поміж дерев виринув шукач і жестом покликав Кінга.

— Даруйте, я на хвильку, — вибачився Кінг, рушаючи до нього.

Залишившись самі, Фок і Кармен подивилися одне на одного. Поліетиленові плівки, що лежали у поліціянтів під ногами, хвилювалися на вітру.

— Я дуже сподіваюся, що там — Сара Сонденберг, — сказала Кармен, кивнувши на більшу плівку. — Заради її батьків. Коли доводиться марно благати Ковача надати інформацію, то потім це ще довго переслідуватиме. Інші родини бодай змогли провести похорон.

Фок також сподівався, що це — Сара Сонденберг. Бо якщо ні, то він узагалі не знав, чого чекати.

Розвернувшись, він оглянув колибу. Мабуть, коли її будували, вона була добротна, але зараз здавалося, що от-от завалиться. Судячи зі стану дерева, вона тут з’явилася ще до Мартина Ковача. Хто її збудував? Її поставив любитель природи, який хотів мати куди втікати на вихідних, коли ще законодавство щодо заповідників було не таким суворим? Цікаво, чи завжди вона здавалася такою усамітненою.

Підійшовши ближче, він перевірив двері, кілька разів відчинивши їх і зачинивши. Завіси так проіржавіли, що вже майже й не рипіли. Дерев’яне полотно ледве піддавалося.

— Шуму небагато. Мабуть, можна було вислизнути, нікого не збудивши. Або, гадаю, хтось міг прослизнути всередину.

Кармен теж поторсала двері.

— І ззаду нема вікон. Тобто зсередини вони не могли бачити, як вона прямує до тої стежки, що веде на північ.