Сила природи

Фок пригадав те, що розповіли жінки, й спробував уявити, як усе було. Вони казали, що прокинулися, а Аліси вже нема. Якщо вона пішла сама, то мала прокрастися за колибу й попрямувати в темряву. Він пригадав, коли залишили повідомлення на автовідповідачі. 4.26 ранку, «...завдати їй болю». Хай що сталося з Алісою Рассел, трапилося це все, безперечно, під покровом темряви.

Фок глянув на той бік галявини. Кінг досі розмовляв. Десь позаду колиби проходила стежка, що веде на північ.

— Прогуляємося? — мовив Фок до Кармен.

Крізь густу траву вони побрели до дерев і пірнули в буш. На кожному кроці Фок озирався. Дуже швидко колиба зникла з очей. Фок боявся, що вони можуть узагалі проґавити стежку, але не варто було хвилюватися. Побачивши стежку, вони зразу зрозуміли, що це вона. Вузенька, але втоптана. Кам’янисту основу не розмивало дощем.

Зупинившись на середині стежки, Кармен подивилася в один бік, потім у протилежний.

— На північ — це, мабуть, сюди, — вказала вона, нахмурившись. — Має бути. Але тут не так легко визначити.

Фок розвернувся, вже трохи дезорієнтований. З обох боків буш був однаковісінький. Поглянувши в напрямку, з якого вони прийшли, він побачив позаду шукачів.

— Так, мабуть, твоя правда. Північ має бути там.

Вони рушили далі пліч-о-пліч, хоча ширина стежки заледве це дозволяла.

— Як би вчинила ти? — запитав Фок. — На їхньому місці? Залишилася б чи спробувала вийти?

— Після зміїного укусу точно спробувала б вийти. Тут без варіантів. А якби не було укусу... — Кармен поміркувала. — Залишилася б. Я так думаю. Не знаю. Після того, що я побачила в колибі, мені б навряд чи хотілося в ній сидіти, але я б, думаю, все одно зосталася. Заховалася б і сподівалася на пошукові команди. А ти?

Фок запитував у себе те саме. Залишитися, не відаючи, коли тебе знайдуть і чи знайдуть зовсім? Піти, не маючи певності, що очікує попереду? Він розтулив рота, сам ще не знаючи відповіді, коли дещо почув.

Тихий сигнал.

Фок завмер.

— Що це було?

Кармен, яка на півкроку вирвалася вперед, озирнулася.

— Га?

Фок не відповів. Він дослухався. Не було нічого чутно, крім шурхотіння вітру в кронах. Може, йому причулося?

Якби ж то звук долинув ще раз! Цього не сталося, але Фок добре його пам’ятав. Короткий, тихий і безсумнівно електронний. Фок пхнув руку в кишеню, впевнений, що не помиляється. Зазвичай він чує цей звук дюжину разів на день. У звичній обстановці це трапляється так часто, що він і не звертає уваги. Але тут від цього дивного й неприродного звуку Фок аж сіпнувся.

Екран телефону світився. Прийшло повідомлення. Фок навіть не подивися, що пишуть: звук, який стривожив його, сказав усе, що було потрібно. З’явився сигнал.

Фок простягнув телефон Кармен, щоб вона теж це бачила. Сигнал був слабенький, але був. Фок зробив крок до Кармен. Сигнал зник. Фок відступив назад, і мережа знову з’явилася. Фок зробив крок в іншому напрямку. Знову нема. Ловить тільки в одному місці. Зв’язок слабкий і уривчастий, але цього, мабуть, достатньо, щоб залишити неповне повідомлення.

Кармен розвернулася й побігла. Помчала стежкою назад до колиби, пірнувши між дерев, а Фок застиг на місці. Він дивився на екран, не наважуючись відірвати від нього очі, а сигнал то з’являвся, то щезав, то знову з’являвся. За мить Кармен повернулася, а за нею біг захеканий сержант Кінг. Він подивився на екран телефону, схопив рацію й закликав шукачів. Вони занурилися в ліс обабіч стежки, й жовтогарячі плями почали зникати в глибині темних хащ. «...завдати їй болю».

Менш як за п’ятнадцять хвилин вони знайшли наплічник Аліси Рассел.

День 4. Ранок неділі

Хмари розійшлися, й засяяв ясний місяць-повня.

Коли Аліса Рассел зачиняла по собі двері колиби, її волосся світилося, як срібний німб. Почулося клацання і слабенький натяк на рипіння проіржавілих завіс. Вона застигла, дослухаючись. Рюкзак вона почепила собі на плече, а з другої руки щось звисало. В колибі ніхто не ворухнувся, й Алісині груди піднялися й опустилися, полегшено зітхнувши.

Вона безшумно поставила під ноги наплічник і розгорнула річ, яка висіла на руці. Це була водонепроникна куртка. Дорога, розміру «L». Не її. Аліса провела руками по тканині, розстібаючи кишеню. Дістала з неї щось тонке й прямокутне, натиснула кнопку. Сяйво, легенька усмішка. Аліса сховала телефон у кишеню джинсів. Згорнула куртку та пхнула за повалене дерево неподалік дверей колиби.

Аліса знову повісила рюкзак на плече, а потім клац — і землю перед нею освітив промінь ліхтарика. Тихо ступаючи, вона рушила до густої стіни дерев і до стежки. Завертаючи за ріг колиби, вона не озиралася.

Далеко позаду, на тому кінці галявини, хтось спостерігав за нею крізь паперові обривки евкаліптової кори.

Розділ 24

Наплічник Аліси Рассел валявся під деревом. Він ховався в густих заростях за десять метрів од стежки, лежав закритий. Неначе, подумалося Фокові, його власниця опустила його на землю, пішла геть і не повернулася.