Сім стихій

Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце.

Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти.

Знову я почув вірші; вони видалися знайомими…

Ковзнула птаха, наче тінь,
Защебетала край вікна —
І простір міниться весняний,
І небо, де не видно дна!
І вруна буйні! Де рівнини —
Потоп трави, ромашок цвіт.
Кохана, скільки ще іти нам
У цей прекрасний білий світ!

Я знав ці рядки. Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце.

Життя летить вперед (не сниться),
Немов дорога вдалечінь,
І до шибок опівдні птиці
Легесенько торкнулась тінь…

ГАРМОНІСТ. НЕЗНАЙОМКА З ДИТИНСТВА

У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й плечі приємно тепліли від засмаги. А на вулиці-аж надто прохолодно.

Зараз у кімнаті виникне об’ємне зображення. Це ніби друге життя, що може давати втіху до самої старості. Але найчастіше я забуваю про клавішу. Люблю читати, як читали у давнину. А коли вже бавитися… Я пригадую іноді простий спосіб: вимкнути програму супроводу, підрегулювати генератор, поміняти контакти — трохи терпцю, і об’ємна книга перетворюється на цікаву іграшку, її зміст можна змінювати, її можна дописувати за автора або, навпаки, скорочувати. І герої, майже живі, принаймні дуже схожі на таких, просто на очах змінювали свої звички і вдачу, а отже, і власну долю. Як вигравав якийсь слабенький роман від такого співавторства. Будь-які зміни, здавалося, тільки прикрашали його. Кожне нове слово було доречне й потрібне. З іншого боку, і скорочення так само були на користь: прояснювалися події, а образи ніби ставали чіткішими. Зате вже в гарну книжку втрутитися важко. Краса і думка, поєднані навічно в скупих і лаконічних рядках, чинили опір будь-якому сторонньому натискові. По-різному, по-своєму гарні такі книжки, кожна на свій лад. І завжди бентежила таїна: жодна з голографічних інсценівок не могла б замінити мені слів і мелодії фраз. Можливо, колись людина оволодіє цим найвитонченішим видом мистецтва: перекладення книг на мову об’ємного кіно. Однак мистецтво слова на місці теж не стоїть. Як і колись, зі словом пов’язаний кожен порух душі, його нічим замінити. Нитки фраз поєднують нас із тканиною світу. І тільки вони — слова і фрази — донесуть до нас справжній зміст подій, їх вірогідність. Без слів ми — сліпці. І це не парадокс. Кольоровий калейдоскоп — ось що таке планета, поки не будуть названі речі, люди, вчинки.

Двічі чи тричі, коли я читав, переді мною поставав незвичайний образ: у тканину оповіді зненацька входив чоловік, зовсім непричетний до сюжету. Міцні вилиці, трохи похиле чоло з поздовжніми зморшками, зелені очі, каштанова чуприна з недбалим проділом. Таким я його собі уявляв. І досить мені було доторкнутися до цієї дивовижної картини-книги з клавішами, як найчастіше саме він з’являвся замість іншого, книжкового героя. Я називав його гармоністом. Дзвінко й чисто звучала старовинна гармонь в його засмаглих руках. Таким я бачив його подумки — таким він і з’являвся.

Потішно потім усе перемішувалось у книжці, і я вже не читав, а фантазував. Проте колись гармоніст захопив мене заливчастими переборами — і тільки-но він з’являвся, як я прагнув утримати його. І довго-довго не змовкала гармонь. Усе просто: біоструми… Але гармоніст видавався таким живим і веселим, що вагання танули: мабуть, я зустрічав його колись. А може, образ, який колись виник, так вразив мене, що в пам’яті лишився живий слід.