Сім стихій

Не знаю, що правильніше. Він з’являвся, тільки-но я згадував про пісню, мелодію, навіть про одну-однісіньку музичну фразу… і починав грати. І його видовжені, ледь примружені очі дивились удалечінь, повз мене. Якось здалося: в очах ніби зажура, це тільки від гри світла вони променяться й наче трохи усміхаються. Дивно: як усе це пасувало до його гри! Є такий вищий ступінь майстерності, коли будь-яка тема звучить, як одкровення! І тоді народжується світло, від нього снага, чарівність, осяяння не на одну мить.

Так уже він грав.

Його великі долоні торкалися срібних планок, і звуки виповнювали кімнату. Він майже не озивався. Тільки грав. І не так для мене, як для себе. Мовби снував якусь думку про те, що минулося, про плин часу, про людей і, звичайно, про любов. Що повідали його музичні думи?

Заграє — і переді мною постають старі вулиці над річкою, пломінкі дівочі вуста, весняний зернистий сніг і вогненне холодне надвечір’я… Музика — це іскриста роса і жовтоголові калюжниці над чорториєм, врунисті пагорби за річковим заломом і гребені хвиль на озерних роздоллях. І купол дерева на березі з теплим повітрям під ним — вологим, з шелестом листя і гілля. Мелодія розповідає: синява, вітри, високі сосни, жовте світіння вербняку, берези, темні хвилі. Відцвіла блакить літа!

Про що розповість серцю гармонь? Про довгі-предовгі безмісячні хвилини. Про те, як швидко черкають небо темні птиці. А небо, наче дах, нависло над землею. Постаріли зелені огорожі річок — непроглядні кущі. І діброва прощально шумить листям перед зимовим сном.

Живі звуки: вийшла за околицю дівчина з гладеньким проділом. Сутеніє. Мрячить. Усе затихає.

І знову звуки. Ніби кришталь. Мороз. Сніг. У розпростореному небі — блакитні таємничі вогні. Про пори року, як повелося, розповідає музика. Співає гармонь, звучить старовинна пісня. Очі в гармоніста веселі, непроникні. Пальці злітають, наче крила: дзвени, дзвени, гармонь! Грай, гармоністе!

Я заснув, думаючи про гармоніста.

У мій сон увійшли ледь вловні запахи та шерехи. Мабуть, я не зачинив вікно, і під ранок у кімнаті стало прохолодно.

Але ще раніше я прокидався. І розмовляв. З ким?..

…Жінка, в неї коротко підстрижене волосся і тонка нитка коралового намиста на стрункій шиї. Намистини червоні, як густа кров чи темна іржа, химерної форми, проте гладенькі — з відсвітами мінливих цяточок. Я довго не впізнавав її. Поки ми не заговорили. Вона сиділа на стільці біля самого вікна.

— На вулиці свіжо, — сказала вона, — може, причинити вікно?

— Ні, не треба. А втім, якщо вам холодно…

— Мені? — здивовано запитала вона. — Холодно? Ні ж бо…

Її репліка збила мене з пантелику. Я сидів за столом значно далі від вікна і все одно мерзлякувато щулився. Правда, невдовзі це минулося. Я не здивувався, що на вулиці ніч, а тож і її візит можна назвати пізнім. Силкувався пам’ятати про це, тільки ніяк не міг взяти у тямки, чи була якась причина її приходу, чи ні. Мій сон починався мовби зсередини.

— Вам подобається моє намисто? — запитала вона наївно, але цілком щиро.

— Дуже гарне намисто, — відповів я і раптом відчув, що водночас відповів і на друге її запитання. І нібито це, друге запитання, важило для неї більше. Однак прихований зміст розмови все ще не доходив до моєї свідомості.

Вона усміхнулась і запитала:

— Ви пам’ятаєте мене? Чи забули?

І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув.

— Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову.

Усмішка в неї вийшла ледь помітна. Усміхалися тільки очі, а не губи. Зненацька мені сяйнуло. Я зрозумів, чому вона запитала про намисто. Хотіла сказати, що я вже не побачу її. Ось що вона хотіла мені сказати! Кивнула, ніби стверджуючи мій здогад.

— Я давно не бачив вас, — сказав я і тут-таки помітив, що обличчя її посерйознішало, стало навіть заклопотаним. Як тоді… майже сорок років тому, взимку, коли зона нахилилася над засніженою ямою, щоб подати мені руку. Але відтоді вона не змінилася, ось у чому річ, і я чомусь зовсім з цього не подивувався.

— Що сталося? — запитував я. — Куди ви поділися? Вона нарешті розсміялася. Таким незвичайним видалося їй моє запитання.

— Я розумію, — поправився я. — Дуже навіть розумію, як складно…

Сміх застиг в її очах. І я ніби запитав її, чому ця зустріч — тільки сон.

— Але ж у сні час плине інакше! — вигукнула вона. — За одну хвилину можна поговорити багато про що.

І я знову зрозумів прихований зміст її відповіді: «Хай це залишиться сном!» І зрозумів, що міг раніше побачити її тільки тому, що сталося щось непередбачене, надзвичайне. Що ж саме? Я пригадав ту далеку зиму в північному селищі… Що сталося тоді?

— Ні, не можу зрозуміти… — сказав я відверто, і вона, звичайно ж, здогадалася, про що я, і сказала:

— Це було так давно.