Сім стихій

Вона пізнавала таємниці однієї із стихій — землі. Однак найперші враження її були від озер, річок, моря; вони нестримно вабили, і любов до води була незбагненною. Так, трапилося одного разу озерце у хвойному пралісі. Вода чорна, але прозора. Дно темне, вкрите коричневими голками. Вона довго вдивлялась у воду. Побачила там себе, нахилилася зовсім низько. Біле лице, великі очі й темні брови. Волосся впало в воду, а вона дивилася і дивилася.

Вона роздягнулася, склала вбрання і зайшла у воду. Ніби зачарована. Було холодно, але приємно.

Вона попливла повільно, без бризок. Лягла на спину й заплющила очі. Щось привиділося зненацька. Уявила: під нею бездонна прірва — і вона падає, падає… і вода вже взяла її в свої лабета і затягує вниз, у чорний морок і довічну в’язницю. З грудей вихопилося нестямне:

— Ні! Ні!

Боячись розплющити очі, повернула до берега. Там омана розвіялася: все було на своїх місцях. Як і досі. І всюди — світлінь. Високе небо. Здригнулася з остраху. І прийшов спокій. Тіло взялося сиротами; ступила на траву. Галузки, голочки поколювали в ноги. Руки пахли старим деревом, смолою, глицею.

Обхопила долонями щоки — і зайшлася плачем. Далі, пересилюючи себе, знову побрела у воду. Як до причастя. Страх пропав…

Вийшла якось до річки. На косі, всіяній галькою, — багаття. Трохи далі — ель. Біля багаття гомонять люди. П’ятеро… ні, шестеро. Підходила так, що не тріснула жодна суха галузка. Причаїлася за кущем. Дивилася, дивилася — і самій захотілося погрітись біля вогню. Та зненацька стрепенулася: біля багаття чоловік нібито знайомий. Нібито вже знала його. І знову ворухнувся острах. Кинулася геть — і нараз повернулася. Невдовзі вони полетіли.

Читала, розмовляла з іншими, зрозуміла: вода — стихія рідна. Колись, віки й віки тому, на палях, забитих у дно, ставилися хижі, курені, пізніше — справжні будинки. Двісті споруд на палях розкопали на березі одного із швейцарських озер. У єгипетському храмі збереглися на стінах малюнки: цариця Хатшепсут у країні Пунт; на кольоровому барельєфі — оселі на палях. Шлях багатьох цивілізацій пролягає через морські береги… Легендарний капітан Немо казав: «Вітер над морем чистий і життєдайний. У безконечній самоті на морі людина все ж відчуває довкола трепетання мільйонів життів. Море зберігає у своєму лоні дивовижні, невичерпні скарби, все воно — рух і любов».

Напрочуд знайомі слова, подумала вона, ніби хтось їй нашептав їх уві сні. «Море зберігає у своєму лоні…»

Кілька бедуїнів з Африки завітали до Європи. Їх повезли до водоспаду. Кришталевий стовп, бризки розсіюються на пил, веселка. Ось де можна погамувати спрагу донесхочу і знову дивитися на чудо, незнане мешканцями спекотної пустелі. Скільки переходів треба зробити на конях чи на верблюдах, аби нарешті дістатися до колодязя! А бувало, й глибокі колодязі пересихали. І тоді треба копати пісок та потріскану глину, щоб добутися бодай до рідкої грязюки. Кожна краплина води — на вагу золота. Щоб побачити, як росте трава, бедуїни готові здолати сотні кілометрів. І раптом…

Мовби прорвався бурдюк, в якому вода для всього світу. Водоспад! Бедуїнів покликали далі. Але вони не зрушили з місця. «Побудемо ще трохи», — просили вони і знову поринали у споглядання. Вода, питна вода.

— Ходімо далі, тут більше немає на що дивитися.

— Підождемо трохи…

— Чого ж іще ждати?

— Підождемо, поки вода закінчиться.

…Щось перешкоджало, коли намагалася пригадати все до кінця: як жила раніше й про що вела розмови із сестрою, як зустрічала в дитинстві зиму й не могла навтішатися весні. І де загубився цей північний край? Як тепер знайти дорогу додому? Чи впізнають її? Й озвалося з гіркотою: ні! Не впізнають. Часом зринав здогад: місця ці вона вигадала сама і людей — теж.

Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали личинок, вусачів, златок, короїдів. Там розбила ель. Знайшла інший…

Почувалась іноді просто, вільно з людьми, однак щось перешкоджало ступити останній крок. Раптом наче розвиднілося: браслет. Ось що стримує її.

Рано-вранці полетіла до річки, де камені й шелюга, падини й висячий міст. Ступила на міст. Дійшла до середини, обхопила голову руками, проказала голосно: «Хочу бути як усі! Не треба мені більше нічого! Втомилася, змучилася, годі». І зняла браслет. Сперлася ліктями на поруччя, нахилилася: під мостом нуртував білопінний потік. Опустила руку вниз: браслет випав з пальців… «От і все», — сказала подумки. І з цього дня почалося нове життя. Дивовижний і неповторний її талант— обживати новий образ. Можна сказати про грацію, пластику душі й тіла, однак те, що відбувалося, вразило б кого завгодно.