Сім стихій

Зовсім викреслила вона з пам’яті те давнє, що так лякало її. Голова проясніла, і відтепер забула про незлагоду із власним серцем. Бо не мала іншого способу приховати від самої себе: невпинні роздуми, вагання, тривоги, минувшину, обличчя друзів, колишню любов.

Світлий її розум: вона спізнала багато чого й зуміла б тепер оселитися в цьому світі, як їй хотілось. Адже тільки ось так і можна увійти в це життя. Адже тільки ось так і не інакше, можна осягнути і гармонію, і пропорції, сам сенс буття на чужій планеті. Та якби раптом їй видалося, що настав час розбудити пам’ять — і допомогти, розповісти, упевнити й добитися свого, вона знову стала б Аїрою. Така вже вона. На жаль, бар’єр у десятки світлових років здатні подолати лише сотня-дві астронавтів. Це не втішає. І так триватиме ще довго.

Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година.

* * *

Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.

Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.

Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.

Вона втопила браслет.

Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!

На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…

Народилась із ніжних ти слів —
Тебе сад вечоровий зустрів.
І струсила вишневий цвіт,
Продзвенів твій весняний привіт.
З того часу чи день, а чи ніч —
Сон не йде мені чомусь до віч.
Запах квітів у білих садах,
Твої кроки тендітні в лугах…
І безсоння тривожне од віч
Не прогнати у зоряну ніч…

Частина третя НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ

БЕРЕГ СОНЦЯ

Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.

Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться.

Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис — звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби.

За його спиною, у бухті, стояли морські транспорт, у їх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін.

Цілий рік він провів на заводах, де складали блоки реакторів, лічив дні, коли повернеться сюди.

— Я не полечу, — категорично заявив він дівчині, яка зустріла його біля еля. — Дякую, але я піду пішки.

— Цей ель — справжній ліфт, — умовляла його дівчина. — Дві хвилини, і ми вдома, — при цих словах дівчина чомусь зніяковіла, проте Ольмін цього чи не помітив, чи вдав, що не помітив.

Дівчина була настирливою. Він таки сів у крісло. Але тієї миті, коли дівчина натиснула кнопку автопуску І машина повинна була здійнятися вгору, щоб перемахнути через сопку, Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, — риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси.