Сім стихій

Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.

Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову.

Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра — дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями — цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці.

Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття.

Один з них бродив, збираючи сучки, галуззя, сірі від дощів корчаги. Він пройшов за три кроки від мене, але не помітив. Був він високий і худий. У гітариста округле, широке, світле обличчя, тонкий рот, випуклі очі, в’юнке волосся кольору стиглого вівса. Погляд був серйозний, зосереджений, і це довго збивало мене з пантелику, я вважав, що простенькі пісні — це і є він сам… Лише згодом я помітив перехід: кілька хвилин він ніби вживався в пісню — в мелодію і слова, мовчав, розмірковував, склавши руки, стуливши брови. Та ось брав гітару, стискав її, і від цієї миті рухи його були сильні, швидкі, впевнені, а голос ясний, чистий, дзвінкий. І все ж це була гра. Але не він сам.

Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями — вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло.

Я побачив трьох дівчат.

Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість — і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився.

Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив?

Були часи… І була любов. Я з непарного покоління.

Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони — як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке — далеке.

Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза.

Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що?

Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген — так його називали — усміхнувся. РІого слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися — і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, — звичайний.