Сім стихій

Мереживний комірець її сукенки був зім’ятий, вона вимушено усміхнулася великими синіми губами, ніби тільки зараз упізнала мене… Здійнявся вітер. У вухах зазвучала якась протяжна нехитра мелодійка. Їй пощастило: вона знайшла піщинку, яка бринить. Я почав спотикатися, ноги запліталися від утоми. Вона знову всміхнулась і сказала:

— Відпустив би ти мене, га?..

її голос звучав неприродно, я не впізнавав його й далі брів пляжем, тримаючи її на руках. Тоді вона спробувала звільнитись і вислизнути. Я втримав її, але за мить спіткнувся об камінь. Я присів. Знову тепло дмухнув вітер, погнав темні хвилі й зашумів у вухах. Губи її ворухнулись, і я здогадався, що вона сказала:

— Я знайшла пісок, який співає… поки ти спав.

— Я знаю. Тільки я не спав, коли ти купалася. Тобі було страшно?

— Так… але я сказала собі: «Треба, хочу» — і попливла за лагуну.

— А потім?..

— Потім стало легко… і ти налякав мене. Ти був схожий на дикуна. І біг за мною. Я не вмію бігати, — щиросердо зізналася вона.

Вона говорила майже машинально, тихо й щиро, а я дивився на неї, і від ніяковості вона говорила далі. Я чув її голос, але не міг запам’ятати жодного слова…

СПІВАЮЧА ПІЩИНКА

Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко — оповідача з тихоокеанського острова — повідала легенду.

…У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовим^ хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки — дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу.

У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка.

Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок — сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’ятті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся — багряне хмаровиння, а тіло — гори й потоки лави.

— Моє вітання тобі, Пелє! — вигукує Меа.

— Мовчи, — шепоче Капуа, — ти глузуєш над богами.

— Ні, я помилився, — відказує юнак, — ти затьмарила Пелє вродою! Пробач.

— Ні, не судилося нам щастя, — укотре знічено шепоче Капуа, — ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього.

— Пелє спить, заспокойся.

Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили — в розжарену піч, хмари — на закривавлене шмаття.

Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину.

Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба.

Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість.

Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском.