Сім стихій

Ще кілька нестерпно довгих хвилин. Скат поринав дедалі глибше.

— Вилов не на наші зуби, — сказав Енно і почав натоптувати люльку, як справжнісінький морський вовк з кіно. Скат зманеврував, знову шарпонув за линву, Енно не встояв на ногах — і люлька полетіла за борт. Вельбот нахилився так, що мало не зачерпнув бортом води. Тоді Енно дістав з футляра широкий ніж і полоснув по натягнутій, наче струна, линві. Позбувшись тягаря, кінець її стьобнув по борту батогом.

Наше полювання було невдалим, проте мене це не засмутило. Енно здавався чародієм, єдиною людиною, котра ще має хист управлятися з човнами, вітрилами, якорями та іншими атрибутами морської давнини. Я сказав йому:

— Тільки два засоби пересування підходять тобі, Енно.

— Це ж які?

— Вельбот і машина часу.

…Вечір. Тепле пустельне море. Воно заснуло. Ми стоїмо на якорі: внизу ледь світиться глянсувата вода, над нею височіє простора палуба, освітлена яскравими вогнями кают. А над головою — незгасні вогні зірок, їхнє проміння приходить з усіх куточків простору та часу. У безмежжі простору світло від них мчить незнаними шляхами, бо ті шляхи, що їх виміряли й вирахували астрономи, вже стали давньою давниною, поки небесні вогні сягнули нашого зору.

Майже опівночі подув рівний дужий вітер. Я хотів був піти з палуби, однак побачив неподалік двох чоловіків. Один з них був високий і худий. Я впізнав Енно. Поряд з ним спалахнув червоний ліхтар, його проміння ковзнуло по палубі й зметнулося вгору. І мовби розтануло. «Локатор», — здогадався я. Управляв ним молодий хлопець. Енно мовчки спостерігав. Я підійшов до них.

— Познайомтесь, — сказав Енно, — навігатор усіх наших автоматичних апаратів — зондів, батискафів, метеорологічних ракет, глибинних бурів.

Хлопець привітно, трохи неуважно кивнув.

— Мій учень, — додав Енно.

Червоне світло спалахнуло знову, ніби довкола розхлюпали червоне чорнило.

— Є контрольний сигнал. З антеною все гаразд, — неголосно сказав навігатор.

— …Гліб, Микола, — назвав Енно наші імена.

— Запуск? — здогадався я.

— Є поправки на вологість і температуру, — неголосно сказав Микола.

— Запуск, — сказав Енно. — Зараз піднімемо заатмосферну станцію.

— Це вона? — я показав на округлий полірований контейнер, по крутих боках якого у такт з поворотом антени ковзали відсвітки.

— Ні. Це енергоємкість. Станція на кормі.

— До запуску готовий, — сказав Микола.

— Зараз піднімемо. Не поспішай… Де ж це моя люлька? — Енно розгублено бгав у руках кисет.

— Ми її втопили, — нагадав я.

— Еге, це була манта! — захоплено пробурмотів Енно. — Нам сьогодні пощастило.

— Пощастило манті, — уточнив Микола. — А не Енно Рюону, який удруге не знаходить свою люльку. Відсалютуємо океану!

— У моїх літах можна дозволити собі розкіш бути трохи неуважним, — спроквола, чітко вимовляючи кожне слово, виголосив Енно і раптом вигукнув: — Давай!

Тієї ж миті клацнув стандарт часу. Запрацював іонний двигун. Мовби легкою заметіллю обвіяло корабель. Над водою заграла веселка. І одразу ж потьмяніла. Жбурляючи іскрами, зелена пляма знялася над нами, на мить погасила зірки й шугонула в небо, залишаючи на воді відблиски.

Микола прикипів до спостережного приладу. Мені вже давно станція згубилася з очей, а він ще довго по цьому стежив за її польотом.

— Усе. Пропала… — втомлено й весело сказав він.

— Пора, — сказав Енно. — Тепер її слід лишиться тільки на стрічці. Вона злилася із зірками. З туманностями. І її не розгледиш. Я зазирнув у кришталеву ополонку оптичного індикатора. Що це?.. Там мерехтіла зелена іскра. Станція?

Вони по черзі підходили до приладу. Довго радилися, поки зелена цятка повзла з півночі на південь, перебираючись з одного сузір’я в інше.

— Супутник? — нетерпляче запитав я.

— У тім-то й річ, що ні… — задумливо мовив Енно. — Супутники я розпізнаю як людей. З вигляду. За портретом. Та й він так само… Микола.

— Інша станція?

— Ну, ні! Сьогодні це наш квадрат. І нікому не дамо права тут працювати. Нам надали зовсім крихітну діляночку, градус на градус, і до того ж на одну добу, але забрати її ніхто не може.

— Порадитися з комп’ютером? — запитав Микола. Енно скривився, помовчав, потім сказав:

— Гаразд.

Ледь чутне клацання клавішів… нуль-один, три-три, п ять-два… шифр сектора, астрономічні координати, адреса оперативної та довгострокової пам’яті. Нічого. Двадцять світляних нулів.

— Адресує до центрального пункту, — втомлено і розчаровано сказав Микола.

— Ось вони, комп’ютери, — пробурмотів Енно. — Що в них закладеш, те й візьмеш. А коли треба… — І він безнадійно махнув рукою.

— Звернутися до центрального? — запитав Микола.

— Немає сенсу, — відповів Енно, — нас швидко повідомлять з континенту, в чім річ. Будемо чекати.

— Що б це могло бути, як ви гадаєте? Моє запитання було чисто риторичним.

— Усе що завгодно, — скоромовкою відповів Енно. — Виходить, ми не дужчі за комп’ютери, — глузливо мовив я.

— На жаль, ні. Не дужчі й не розумніші, — цілком серйозно, наголошуючи на кожному слові, відповів Енно.

СПРОБА РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕ