Сім стихій

— Можливо. Але ми говорили лише про контакти. Ви знаєте, скільки потрібно енергії, щоб зробити ель невидимим? Не ваш, а наш ель?.. Він не повинен заважати: крізь нього мають бути видні дерева, кущі, багровий ліс на задньому плані тощо. А для цього потрібно випромінювати фотони так, щоб виходило нове зображення, щоб весь ель перетворився на об’ємний екран. Вписався у місцевість, у пейзаж. Перетворився на велике декоративне панно. І коли повз нас мчить терраплан чи геліостат, чи будь-який інший екіпаж, ми повинні управляти світінням цього велетенського панно так, щоб з різних точок воно сприймалося за щось інше — за купи дерев, наприклад. А якщо нас спостерігають із двох різних точок? Важке завдання. Виснажливе.

— І тому я бачив ваші кораблі вночі у тайзі?

— Можливо.

— Вони летіли у напрямку Берега Сонця. Там здійснюється… проект, ви знаєте…

— Знаю. Дивний проект. Він нагадує мені вашу легенду про Прометея. Ви хочете оволодіти зоряним вогнем. Але що ви знаєте про самі зірки? Про їх надра? Майже нічого.

— Ми знаємо, що зірки — джерело енергії. Ми справді ближчі до тієї цивілізації, що розгадала загадку генів, до біоцивілізації. Ми лише трохи збочили: тепер ми поклоняємося зіркам, Сонцю, природному реактору. Ми хочемо зберегти просторії планети вільними від термоядерних станцій — хай квітують сади. Ми зробимо океан легенями і серцем планети.

— Ну що ж, можливо, це ваш шлях… Але хто знає, що чекає і на нас, і на вас у майбутньому? Зірки… якби ви могли собі уявити, скільки таємниць іще приховано від вас і навіть від нас. Наш пошук дає неймовірні знахідки… Але тепер мені час. Я повернулася до вас, аби виправити помилку… ту, давню помилку, в якій я все ж не можу нікого звинуватити. Я не можу відібрати у вас спогадів, але хай те, що сталося, буде видаватися вам сном. Повірте, у нас немає іншого виходу. Прощайте!

Я спробував затримати її. Але вона спокійно підвелася із стільця і пішла. Я залишився один і кілька хвилин розмірковував про цю подію, і в голові мені чомусь паморочилось. З незвичайною ясністю виникали зненацька уривки, фраз, я ніби ще сперечався і далі переконував її. Все було марно: якась невидима робота відбувалася в моєму мозку. Але я вже спав.

Рано-вранці сіре віття тополь хиталося від вітру, наче тіні. І було прохолодно від розчиненого навстіж вікна. Я встав з постелі. Легке запаморочення в голові — і я одразу ж пригадав ніч; я умився, одягнувся, вийшов на вулицю, пройшов близько кілометра по безлюдній вулиці, повернув до моря. Біля двох скель кружляли вітри. Під світанковими полотнищами хмар плинув по морю корабель. Я сів на камінь, зморшкуватий валун, і бездумно стежив за кораблем… Чи, бува, не гармоніст, витворений у моїй уяві, навіяв дивні марення про космос?

Я рішуче підвівся і швидко пішов додому. Щоб розібратися в усьому, потрібен був час. Піднявшись по сходинках, зайшов до кімнати, де була вона. Підійшов до вікна, доторкнувся до спинки стільця, на якому вона сиділа вночі… Праворуч на підвіконні я помітив червону горошину. Я обережно стиснув її пальцями. Вона була тверда, прохолодна, блискуча. Намистинка. Все, що вона лишила мені на пам’ять.

МОРСЬКІ КЛАВІРИ

На набережній серед строкато вдягнених людей мене наздогнав Енно. Я відчув, як його рука стиснула моє плече, і тієї ж миті пролунав густий приємний голос:

— Ось де ми ховаємося!

— Радий тебе бачити, Енно. Тисячу років…

Він одразу ж кудись потягнув мене, а я не заперечував, проте й корився без захвату, просто переставляв ноги, дивуючись із очевидного, з того, чого не заперечиш: він був ще молодий. Майже ровесник. «Та ні, -подумалося, — тепер уже я старший за нього».

Він заштовхнув мене у свій ель («найпрудкіша машина на світі»), і ми злетіли, я не встиг навіть оком змигнути.

— Прощайся з берегом, — добродушно прогув він.

— Ти з глузду з’їхав — у мене робота!

— Яка робота, коли попереду три вихідних! Дивак!

Він нічого не розумів, він нічого не знав, навіть не здогадувався. Як мені складеться на «Гондвані» тепер? У них це черговий рейс, шістнадцята чи сімнадцята експедиція. Це їхня оселя. І що б там не трапилося — вони залишалися на судні. І теж, мабуть, дещо пам’ятали. І не скиглили.

— Гаразд, — сказав я, — покатай.

— Я покажу тобі справжнє каное, — по-дитячому усміхнувшись, таємниче прошепотів Енно.

Я дізнався: Сооллі тепер на Байкалі, на якомусь надсучасному глибоководному апараті, потім знову хоче повернутися на узбережжя, працюватиме над проектом «Берег Сонця»; Ольховський так само керує експедицією, зараз ідуть у тропіки — в Індійський, опісля — в Атлантику. Він зумів промовчати про головне.