Сім стихій

Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма — відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку — до Землі. Джгут сонячних променів — найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні.

Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало.

Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується.

Світло знову ніби розсіюється у просторі.

Ольмін довів: ні, не розсіюється. Тяжіння Сонця управляє частками, притягає їх. Треба тільки розігнати їх ще на Землі та своєчасно змінювати напрямок бомбардування. Правда, світловід лише віддалено скидатиметься на конус, однак фотони опиняться у пастці. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати більше тепла, ніж одержує Земля зараз. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, що управляє енергією, а надлишок променів вловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Г ранта. Нині був Берег Сонця.

«Навдивовижу пощастило, — думала Ірина Стеклова, — познайомилася сьогодні з Ольміним, якого знала лише з фотокарток; хотіла у нього про щось запитати, ага… ось…»

— У нас уже є дейтерієве сонце. В океанах ще багато важкої води, її вистачить надовго. Значить, проект «Берег Сонця» на майбутнє?

— Не можна збіднювати океан, — відповів Ольмін.

— Збіднювати?

— Дейтерій потрібний всьому живому. Так само, як і мікроелементи.

— Я цього не знала, — збентежилася Стеклова.

— Про це своєчасно попередили біологи. Є такий корабель «Гондвана», ось уже кілька років він вивчає всі моря планети… Його кожен дельфін знає.

— «Гондвана»… — спробувала пригадати Стеклова, — «Гондвана»… Ні. Дослідницьких кораблів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

— У «Гондвани» свій почерк: загальні проблеми, прогнозування майбутнього. Ми з нею ще зустрінемось. У нас, на Березі Сонця.

…Десь поряд шуміла вода. Стеклова раптом зрозуміла, що заблукала й не зможе знайти ель. Він лишився тут, на схилі, але вона так поспішала, що не запримітила жодного орієнтира. І цього джерела не було. Вони підійшли до нього: у воронці витанцьовували піщинки, струмінь витікав з неї і спадав на плоский камінь. На цьому місці утворилося заглиблення.

— Ну от, забула, де ель, — сказала вона, — а він же тут… недалеко.

Ольмін нахилився над джерелом. Його каштанова чуприна впала на лоба, одне пасемко попало у воду, він пив і ніби милувався водою. Його очі здавалися втомленими, він був простий і зрозумілий. Зовсім не такий, як на фото.

Він відірвався від води, сказав:

— Без еля краще. Дійдемо. Три кілометри — пусте. Знову нахилився над струмком, розстебнув комір,

умився. Вона помітила, які точні, ощадливі його рухи, жодної краплі води не попало на сорочку. І було приємно дивитися, як цей зморений чоловік умивався.

Він підвівся. Вона присіла над заглибленням і доторкнулася до води кінчиками пальців.

— Холоднюща! — сказав Ольмін весело.

— Так люблю воду!.. — поволі мовила Стеклова.

— Давно тут?

— Недавно. Року немає.

— Ви що ж, думали, що я заблуджуся?

— Ні, — спокійно сказала Стеклова. — Просто захотіла вас зустріти.

їй здалося, що він зніяковів. Це не пов’язувалося з його виглядом, з тим, що вона знала про нього з розповідей.

…Падина зустріла їх колючими заростями аралії. Ірина пошкодувала, що вони пішли навпростець: ліворуч пролягала дорога, і по ній можна було дійти до місця, здолавши якихось два зайвих кілометри. Її налякали птахи, що випурхнули з-під ніг. У них було темно-червоне пір’я на крилах, і злетіли вони так шумно, що вона не розчула Ольміна.

— Фазани! — сказав він. — Злякалися? Вона кивнула.