Сім стихій

27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато — що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові.

4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них.

19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб.

6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я.

ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯ

Кілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав.

Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль.

Щодень я довго купався — і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця.

Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи — тінь серцевого болю — приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя — слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів.

Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще.

Сонце розплющилося і заховалось.

Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку…

Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.

Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову.

Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра — дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями — цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці.

Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття.