Сім стихій

І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна…

А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше.

Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б.

Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді.

Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло.

Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє.

У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього.

Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне.

Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.

Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.

Хто скаже напевне, скільки саме дослідницьких станцій потрібно спорудити на Венері в наступному році чи скільки ракет послати для дослідження навколозоряного простору?

Ясно, що чим більше засобів буде надано одним, тим менше їх залишиться для інших — арифметика простенька, задачка розв’язується елементарним відніманням. Але кому довірити цю єдину арифметичну дію?

Тут він замовк і усміхнувся якимось своїм думкам.

— А ви знаєте?.. — почав я і раптом виклав усе, що тільки знав про Аїру.

Ольмін вислухав мене з таким виразом на обличчі, ніби й уявлення про все це не мав. І все ж це було не так. Та я здогадувався про інше… І коли навіть Ірина Стеклова щезла зовсім несподівано для нього, то він міг запідозрити що завгодно. Хтозна, чого це йому коштувало. І я раптом відчув себе незручно.

«Ніби мало йому інших клопотів. Відволікати його від роботи просто не по-людяному, як ти цього не розумієш, дивак, — картав я себе. — Сама Аїра, мабуть, не захотіла б, щоб він знав правду. Його робота потрібніша. І їй теж!» Я замовк, не намагаючись вести далі цю туманну балачку. І помітив, що він ніби порадів з цього… Мені лишалося одне: старанно осмислити суть справи.