Сім стихій

— Вирішено: всі покидають узбережжя, — надійшла звідти вість.

За півгодини:

— Евакуацію завершено.

Старий одірвався від карти. Очі втомлені, лоб у глибоких зморшках, сиве розсипане волосся — наче зацькований звір… В очах те ж саме запитання: що буде?

Відбивач, що збирає промені, понесе, зімне вітром. Він схожий на парус, на велетенського метелика. Хвиля, народжена ураганом, накинеться на берег, зруйнує все на своєму шляху, дійде до підніжжя сопок і заспокоїться. І зрине в море, залишивши пустельний, мертвий берег. Ось про що ми думали.

Якби охолоджувачі були готові, тоді за лічені години, сьогодні чи завтра на світанку можна було б провести експеримент. Упіймати сонячні промені в пастку. А тепер? Без охолоджувачів Сонце спалить берег. Каменя на камені не залишиться. Це куди страшніше за тайфун. З двох стихій Ольмін вибрав би, звичайно ж, вітер. Але не Сонце. Небесний вогонь страшний, коли ним не управляти.

Про Ольміна ніхто нічого не знав; наче герой давніх романів, він раптом щез.

Ольмін залишився там! У цьому я був упевнений. Я сказав про це Енно.

Енно подивився на мене так, ніби я в чомусь завинив.

— Він залишився, ти розумієш? Він не відповідає на запити. Що він надумав?

— Не знаю… не знаю.

Здогад уже промайнув. Невже? Мені не вірилося, але я розумів, що це єдиний шанс. Він залишився для того, аби провести експеримент. Аби зловити сонячне тепло в пастку.

Замість поглиначів — сам тайфун. Він хоче примусити його виконати роботу на експеримент: вітер миттю перемішає тепло і холод, допоможе першій космічній машині людини. Надлишок енергії розсіється в двохсоткілометровому кільці урагану. Вітер замінить охолоджувачі, які ще не готові. Стихія супроти стихії! Невдовзі це стало ясно всім.

— Тайфун — велетенська теплова машина, — ось що передав Ольмін за кілька хвилин. — Він працюватиме разом з нами.

«Разом з нами…» Ніби там був ще хтось. Ні, там з ним нікого не лишилося. Жодної живої душі. Він усіх відіслав подалі від Берега Сонця. Навіть Телегіна. Він не мав права ризикувати жодним життям. Жодним, окрім власного.

Він усе знав наперед. Він готувався. І мовчав… Ще б пак, йому ж могли перешкодити. Вперше він нікому не сказав правду. Промовчав. І тепер він був там. А я?

Я пішов у свою каюту і подумки розмовляв сам із собою: а я?

ВТЕЧА

Навіть коли узбережжя таранять мусонні дощі, Ольховський напоготові: елі в ангарі, полетіти з «Гондвани» можна лише у крайньому випадку. Що вже казати про тайфун?

— Тайфун — це серйозно, — майже лагідно прогув Ольховський, і я з готовністю кивнув. Я над усе намагався бути схожим на людину, яка усвідомлює небезпеку.

На юті «Гондвани» справжній автопарк, елі стоять рядами, прості й універсальні, підводні й стратосферні, дальні й розвідувальні. Колекція, яку з любов’ю поповнює Енно, викликає справжню повагу до досягнень техніки, проте яка користь від цього зібрання, коли в кишені немає ключа від ангара? Ключ — це все. І якби він у мене був, я не пішов би до Ольховського і не тривожило б мене по дорозі передчуття, яке закономірно справдилося.

— Що ви знаєте про тайфун? — запитав він.

Запитання було надто риторичним, проте я чемно відповів:

— Це ураган. Справжній ураган. Треба бути максимально зібраним і уважним.

— Так, це правда. З тайфуном жарти кепські. Звичайний ураган середньої сили або справжній ураган, як ви зволили висловитися, порівняно з ним легкий бриз. Чи знаєте ви, скільки ядерних зарядів, кожен з яких утворює виїмку під водосховище, заховано в «Глорії»?

— Ядерний еквівалент вражає уяву, я читав…

— Тридцять тисяч крупних ядерних зарядів. Ось із чим треба порівнювати енергію найсильнішого з тайфунів. Це не так уже й мало і значно перевершує наше уявлення про явища, які можуть вражати нас. Як ви гадаєте?

— Очевидно, — погодився я.

Тепер я здогадався про тактику Ольховського: за розмовою час пролетить непомітно, а там буде видно.

— А знаєте, скільки атомних зарядів у звичайній грозі? — запитав я в свою чергу.

— Небагато, — відповів Ольховський.

— Дев’яносто, — збрехав я.

— Можливо, — поблажливо кинув мій візаві.

— І все ж у дитинстві я не раз гуляв босоніж під час грози.

— Діти-сміливий народ. Та що діти, і серед батьків іноді трапляються одчайдухи. Дехто саме в недостатньому вихованні вбачає коріння безвідповідальності. А втім, це окрема тема.

— Відважні льотчики перетинали тайфун на літаках. Я бачив давні-предавні знімки. Уявіть собі древній літак, цю незграбну машину з алюмінію, в чорному вихорі урагану. І льотчика. Гадаю, тут потрібна найвища ступінь відповідальності, яку тільки можна собі уявити. Для сучасного еля це не проблема. Будь-хто з нас зробить це, не замислюючись, коли йдеться про життя іншої людини. Про справу, нарешті.

— Ви маєте рацію, будь-який спосіб добрий, якщо він останній, вимушений. Я вважаю, Ольмін відмовився б поділитися місцем в елі. І хоч як би я чи ви його вмовляли, він не погодився б покинути Берег, якщо, звичайно, нам пощастило б його там розшукати.

— Але спробувати варто. Це наш обов’язок.