Сивий Капiтан (на украинском языке)

Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...

Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!

Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те "щось" збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

- "Люцифер"!..

2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ

- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.

- "Люцифер"! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.

З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою "Люцифера", люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв "Люцифера".

А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, "Люцифер" висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.

Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.

На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на "Люцифер", який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут "Люцифер", Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...

Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:

- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...

Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звiдси, з цього кам'яного двору, що раптом перетворився на пастку для всiх, не було ще якогось виходу! I раптом вiн вiдчув, як слабшає, стає млявим усе його тiло: немає надiї... Бо ж вiн побачив, як метушиться бiля головного входу комендант в'язницi, також намагаючись вiдчинити дверi. Якщо й вiн не бачить iншого виходу, вiн, комендант в'язницi, значить, надiї немає, нема порятунку...

- Ой, вiн зараз стрiлятиме! Тими електричними мiнами! - лементував бiля Мiгеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тiла голоском прокурор. Допоможiть! Допоможiть!