Сивий Капiтан (на украинском языке)

Та його нiхто й не слухав. Пiд ногами ошалiлих, охоплених панiкою людей трiскотiли й ламалися кинутi кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздобленi золотом пишнi кашкети полiцейських, жандармiв i чиновникiв. А самi цi люди, збожеволiлi вiд жаху, нещодавно такi поважнi й пихатi чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, i його помiчники, католицький патер, який загубив у метушнi свiй великий чорний хрест, - усi цi сполотнiлi людцi, бiльше схожi тепер на злякане, озвiрiле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони вiдштовхували один одного, пробивалися кудись, самi не знаючи куди, притискувалися до кам'яних стiн, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотiли в залiзнi дверi, до вперто не вiдчинялися.

I враз стало тихо, так тихо, нiби в усiх раптом перехопило подих вiд безмежного переляку. Згори залунав насмiшкуватий, холодний голос Сивого Капiтана, стократно пiдсилений репродуктором.

- Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певнi були, що знищите мене разом з "Люцифером" пiд час першої ж моєї появи. I раптом така панiка. Ай-ай, шановнi панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стiйте вже, не метушiться! Поки що я не збираюся нiчого поганого з вами робити, надто ви мiзернi боягузи. Але майте на увазi: якщо хтось з вас зважиться на якусь дiю проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по мiсцях, панове!

Голос Сивого Капiтана замовк. Люди у дворi завмерли - кожен там, де опинився цiєї митi. I тiльки сотнi зляканих очей вп'ялися в нерухомi обриси "Люцифера": що хоче зробити Сивий Капiтан?

У боковiй стiнцi "Люцифера" безшумно вiдчинилися дверi. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.

По них легко збiгло вниз двоє людей у синiх комбiнезонах. Один з них вмить опинився бiля плахи, де стояв приголомшений усiм, що вiдбувалося навколо нього, Педро Дорiлья, i голосно гукнув:

- Педро! Давнiй мiй друже!

Дорiлья здригнувся. Цей голос... знайомий голос Валенто Клаудо!.. I це ж вiн сам... Нi, то було вже занадто, все навколо стрибало i змiшувалося, виростало i зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопi, у чудернацькому фантастичному фiльмi, де не можна було збагнути, що до чого i звiдки береться. Нерви Педро Дорiльї не витримали, вiн похитнувся, як людина, що втрачає рiвновагу, i поточився, майже втрачаючи свiдомiсть.

Але його пiдхопили мiцнi дружнi руки. I ось Педро Дорiлья уже обiймав свого приятеля i нескладно, хвилюючись, вiдчуваючи, як зволожуються його очi, говорив:

- Валенто, менi здається... здається, що все це тiльки дивний сон... звiдки?.. Звiдки ти з'явився?.. так несподiвано, адже це був уже кiнець... i я думав... гадав, що... ну, iще хвилина... Валенто, друже!

Пiдтримуючи Дорiлью, Валенто Клаудо iшов з ним до "Люцифера", до сходiв. Мiцний, мужнiй Педро, який ще кiлька хвилин тому кидав смiливий виклик катам i, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний i твердий,- тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав вiн тодi в тi хвилини, коли наближався неминучий кiнець, щоб вистояти, не здатися. I тепер дiяла бурхлива реакцiя, слабiсть, яка прийшла на змiну нервовому напруженню.

- Менi аж соромно, Валенто, - кволо говорив вiн, - я раптом став такий слабий... але я досi тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз... ти ж наче з неба впав...

- А хiба ж не з неба? - весело вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Звiсно, з самiсiнького неба, Педро. I з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всерединi,- вказав вiн рукою на "Люцифер". - Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?

- Марта! - вигукнув радiсно Педро Дорiлья. - Марта!

Вiн вiдчув, як знов прилили сили в його руки, як змiцнiли враз ноги - i все тiло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергiєю, що прилинула невiдомо звiдки. Вiн вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хiба ж потрiбна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустрiч з любою донькою? - i, стрибаючи враз через кiлька схiдцiв, як нестримний у своєму запалi юнак, вбiг у дверi "Люцифера".

- Марто! Донечко! Марто! - гукав Педро Дорiлья.

Звiдкись зсередини до нього долинув дзвiнкий i схвильований дiвочий голос:

- Тату! Нарештi!

А люди в синiх комбiнезонах уже також зникали слiдом за Педро Дорiльєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового "Люцифера", який усе ще нерухомим громаддям висiв у повiтрi, не торкаючись грунту, наче вiн не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангiстами, жандармами i полiцейськими землю...

Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всiм цим чиновники i жандарми знизу. Можливо, все це ще обiйдеться, можливо, й справдi жахливий Сивий Капiтан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вцiлiють, врятуються з кам'яної мишоловки?..