Сивий Капiтан (на украинском языке)

Свiт, колись такий широкий, сповнений мрiй, прагнень, смiливих поривань i надiй, став тепер для ув'язненого номер 467 517, колишнього iнженера Ернана Рамiро, порожнiм. Був колючий дрiт табору, були стiни барака, була безглузда праця в каменоломнi, яка притуплювала свiдомiсть. I бiльше нiчого. Порожнеча в душi й серцi. Так минали мiсяцi, сiрi, одноманiтнi, так минув рiк, пiвтора. Iнодi ув'язнений номер 467 517 мимоволi згадував жорстокi, вкрай безсердечнi слова, якi промовив слiдчий, повiдомляючи його про переведення до концентрацiйного табору:

- Ви впертi, Рамiро. Але не менше упертi й ми. Ви вiдмовилися дати нам потрiбнi вiдомостi. То ваша справа. Ми могли б покiнчити з вами. Але не робимо цього. В концентрацiйному таборi ви матимете час усе добре обмiркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячi. Здоровий глузд пiдкаже вам зрештою, що немає рацiї чинити дальший опiр. Ми мiцнiшi. Сила в наших руках. Табiр i його каменоломнi пiдтвердять вам це. I коли вони допоможуть вам зрозумiти, що краще скоритися, повiдомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки рокiв.

"Краще скоритися", - сказав слiдчий... Мабуть, справдi, краще було б скоритися, тiльки тодi, з самого початку. А тепер - навiщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навiщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуанiта, маленький Лорхе, вiрний друг Анхело, зникли без слiду всi науковi записи, всi креслення... Порожнеча, суцiльна порожнеча! Чим мiг би вiн заповнити її навiть у тому разi, коли б скорився, пiшов на службу кривавим пройдисвiтам-фалангiстам? Адже тепер йому все байдуже, нiщо не зможе захопити його, запалити, як тодi, ранiше... нiщо, крiм, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звiдси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хiба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМIРО ЗАКРИТО

Так звана "справа iнженера Ернана Рамiро" тим часом лежала на полицях управлiння полiцiї разом з сотнями й тисячами iнших "справ". Вона була закрита й передана до архiву лише тодi, коли полiцiя одержала вiд адмiнiстрацiї концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повiдомляємо, що ув'язнений номер 467 517 загинув пiд час перевезення партiї робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гаванi, коли раптом у воду звалився недбало закрiплений якiр, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув'язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпiлого не вдалося. Очевидно, вiн був поранений чи вбитий ударом якiрного ланцюга i зразу ж таки потонув, про що й повiдомляємо".

Цей рапорт був пiдшитий до папки, що мала назву "Справа iнженера Ернана Рамiро". На самiй же папцi з'явився розмашистий напис червоним олiвцем:

"Справу закрити, передати до державного архiву. Ув'язненого номер 467 517 (вiн-таки iнженер Ернан Рамiро) вважати померлим".

...У рапортах i справах державної iберiйської полiцiї не знайшла, певна рiч, свого вiдбитку маленька i зовсiм незначна подiя, що мала мiсце через два тижнi пiсля перевезення партiї ув'язнених на морському транспортi до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Ця, можливо, й справдi не варта уваги полiцiї подiя полягала в тому, що пiзно ввечерi до маленького будинку на околицi мiстечка Карданова, де жила старенька тiтка Хуанiти, пiдiйшов невисокий чоловiк у плащi з пiднятим комiром, у глибоко насунутому капелюсi. Чоловiк озирнувся, переконався, що поблизу нiкого немає, i тодi обережно постукав у вiкно.

Через хвилину вiкно вiдчинилось, i з нього визирнула стара жiнка, яка недовiрливо i боязко вдивлялася в напiвтемряву. Чоловiк мовчки зсунув капелюха назад i промовив усього кiлька слiв. Стара жiнка скрикнула вiд несподiванки й сплеснула руками. Чоловiк зробив знак перестороги i рушив до дверей будинку.

Вiн пробув там близько години - i за цей час у вiкнi маленького будинку лише на кiлька хвилин загорiлося свiтло, яке потiм знову погасло. Через годину чоловiк вийшов з будинку, так само пiднявши комiр плаща i глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, вiн похитувався, наче трохи п'яний чи приголомшений якоюсь несподiваною i вражаючою звiсткою.

Чоловiк iшов i йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкi думки. Вiн навiть не помiтив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тiльки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловiка до дiйсностi. Тодi чоловiк озирнувся, наче згадуючи, де вiн.

Було вже досить пiзно, на малолюднiй вулицi горiли подекуди лiхтарi. Чоловiк наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нiкого не було. Тодi вiн вийняв з кишенi конверт, розкрив його i повiльно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:

"Мiй любий, мiй єдиний Ернан! У мене немає змоги

порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене

мною. Не може бути сумнiву, що вони шукатимуть креслення й

записи. Ти, звiсно, не скажеш, де вони схованi, i Анхело також