Сивий Капiтан (на украинском языке)

не скаже. Будь певен, що i я не видам нашої таємницi! Але ми

сховали цi папери надто поспiшно, їх можуть знайти пiд

магнолiєю. Тому я переховала їх. Тепер вони закопанi у

сусiдньому саду, бiля лiвого кута альтанки, яку видно з вiкна

лабораторiї. Там ти їх i знайдеш, коли повернешся. Я вiрю i

знаю, що цi люди, якими б вони бездушними i жорстокими не були,

не заподiють тобi шкоди, бо сподiваються використати твiй

талант у своїх цiлях. Ти повернешся, Ернан, i перехованi мною

папери допоможуть тобi закiнчити працю. Не думай про нас з

Лорхе: у нас вистачить терпiння дочекатися тебе! Ти повернешся,

Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться... Любий

мiй, що б не трапилося, пам'ятай про те, як любила й любить

тебе твоя Хуанiта i як вона палко хоче, щоб ти завершив свою

працю. Нiкому й нiколи твоя Хуанiта не розкриє схованки,

креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся!

Ах, любий мiй, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе!

Цiлую тебе мiцно i вiрю в тебе, вiрю, що ти закiнчиш свою

працю, якою ми так пишалися, мiй Ернан!

Твоя Хуанiта".

Чоловiк одвiв вологi очi вiд листа i подивився вдалину. Поодинокi лiхтарi неспроможнi були розiгнати нiчну темряву, запiзнiлi перехожi поспiшали кудись вулицею. їх чекали затишнi будинки, родини - дружини й дiти, якi любили їх. Чоловiк стояв бiля лiхтаря. Йому не було куди йти. Його нiхто не чекав. Вiн був один, на самотi з своїми думками, з своїм сумом - i з цим листом у руках, листом вiд Хуанiти, яка до останньої хвилини вiрила, що її Ернан повернеться. Вiд Хуанiти, яка вiддала життя для того, щоб Ернан закiнчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним... Хуанiто!

Чоловiк у плащi з пiднятим комiром труснув головою. Вiн раптом вiдчув, що йому жарко, i зняв капелюха. В його каштановому волоссi ясно вирiзнялося широке сиве пасмо. Чоловiк сховав лист у кишеню i пiшов уздовж вулицi, в нiчну темряву, в невiдоме майбутнє, до працi в iм'я тiєї, хто в останньому своєму листi закликав його перемогти...

***

Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум i глибоке хвилювання.

- Значить, Ернан Рамiро врятувався? - спитав нарештi Олесь. - Але як?

- Хiба це має значення, хлопче? Врятувався - i все. Тiльки знає про це лише кiлька чоловiк. Тепер у тому числi i ти, - задумливо вiдповiв Валенто Клаудо.

- I його називають Сивим Капiтаном? - не вгавав збуджений Олесь. Через те сиве пасмо у волоссi, так? I вiн закiнчив свою працю, збудував цей чудесний "Люцифер"? Значить, саме "Люцифер" вiн задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? I йому допомогли тi креслення, якi зберегла для нього Хуанiта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарештi, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слiв немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далi, говори!

Валенто Клаудо пiдвiвся. Вiн подивився просто в очi юнаковi, наче бажаючи прочитати його думки. А тодi коротко мовив:

- Те, що було ранiше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповiв тобi. А те, що буде далi, ти побачиш на власнi очi. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речi, мушу тобi сказати, що це менi дуже подобається, друже мiй!

I вiн мiцно потиснув юнаковi руку.

Роздiл восьмий

1. У РОБIТНИЧОМУ КВАРТАЛI СТОЛИЦI

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робiтничого кварталу столицi. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивiльному одязi, трохи повернувши голову до свого високого i кремезного супутника, уважно прислухався до його слiв. Кремезний чоловiк, дивлячись на одноманiтнi бруднi будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

- Те, що ти бачив у центрi мiста, друже мiй, то тiльки бундючна вивiска, пишнi декорацiї для влаштування парадiв та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкiшнi готелi, пам'ятники... Самому лише славнозвiсному каудiльйо їх у центрi столицi поставлено вже аж чотири... щоб добронравнi iберiйцi всюди могли милуватися з його пишних вусiв, розсипу орденiв на грудях i загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловiк так енергiйно сплюнув убiк, що його молодий супутник мало не пирснув зо смiху: так контрастувало це з попереднiми висловами хвали каудiльйо.

- Там, - продовжував високий чоловiк, наче й не було нiчого, - ти, звiсно, можеш насолоджуватися прохолодою бiля фонтанiв у парках i садках, там по блискучому асфальту линуть найновiшi автомашини, там вiтрини розкiшних магазинiв, рiзноколiрнi неоновi реклами, дзеркальнi дверi ресторанiв... Усе там! А всього лише за кiлька кварталiв - отаке захоплююче видовище!

Вiн вказав рукою на купку напiвголих дiтей, що гралися серед брудної курної вулицi, на подерту бiлизну, що сохла, звисаючи з вiкон прямо над головами прохожих, на закопченi стiни злиденних будинкiв, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собi безформнi зяючi дiрки й плями.