Сивий Капiтан (на украинском языке)

- Та не поспiшай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, вiдчуваю, що це в нього йде вiд душi. Вiд хорошої, доброї душi людини, яка любить i мене, i тебе, й iнших своїх товаришiв, i я знаю, певна, що на його руку завжди можу обiпертися, можу довiритися йому всiм серцем; не розмiрковуючи, це зважуючи. Хiба не так, Алексо?

- Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капiтан iнший? Не бачу в цьому нiчого дивного. Бо й на нього i ти, i я можемо смiливо покластися, вiн мужнiй i благородний. Тiльки Капiтан не такий простий, як Валенто, вiн незрiвнянно складнiший. Хiба ж ти не чула, скiльки йому довелося перенести за своє життя? Тому вiн i став загартований, твердий, як сталь...

- Нi, нi, ти помиляєшся, - палко перебила юнака Марта. - Це правда, що Капiтан багато пережив. Але хiба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.

- Знаю, - похмуро погодився Олесь. Вiн наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповiдав йому про долю розстрiляних iберiйських патрiотiв.

- Справа не в тому, хто скiльки пережив, - наполегливо вела далi дiвчина, - а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити i вистраждати, але все одно вiн добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А iнший...

Вона замовкла, збираючись з думками.

- Що iнший?

I раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слiв:

- Алексо, Капiтан не любить людей! Вiн гордий, самовпевнений, холодний. I жорстокий! Для нього на свiтi є тiльки одне: те, що вiн вирiшив...

- А що вiн вирiшив, на твою думку?

- Помста - i ще... не знаю! Звiдки менi знати? Хiба його можна зрозумiти? Але вiн, як той гравець у шахи...

- При чому тут шахи? - здивувався Олесь.

- Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, менi було шкода пiшакiв i iнших фiгур...

- Та що ти верзеш? Як так шкода?

- Ну зрозумiй трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партiю, вiн хоче завдати мат противниковi. I коли вiн надумав, як це зробити, тодi вiн безжалiсно вiддасть i пiшакiв, i iншi фiгури, i навiть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пiшаки й iншi шаховi фiгури - дерев'янi, вони не вiдчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалiсно. А коли б вони були живi? Що тодi?

- Он як ти мiркуєш, - задумливо мовив Олесь. - Живi пiшаки... гм... i гравець, що розпоряджається їхньою долею... - Здається, юнак починав розумiти, що мала на увазi Марта. А вона продовжувала так само палко:

- Так i Капiтан. Вiн веде свою гру. Вiн прагне помститись... як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього - все одно, що пiшаки в складнiй грi. Вiн ставиться до них зверхньо, йому вони нiщо. Потрiбнi йому, - хай живуть. Зникла в них потреба, - вiн, не задумуючись, знiме їх з дошки... знищить, як отих людей на мiноносцi! А хiба вони були в чомусь виннi? Просто вони заважали Капiтановi, стали на його шляху... Коли б вiн любив людей, вiн не мiг би так робити! I я боюся його, вiн страшний, Алексо!

Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Нiколи вiн не думав, що ця завжди мовчазна й несмiлива дiвчина, весь свiт якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак мiркувати. Вона говорила, i щось нове, доти незнайоме поступово вiдкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що вiн сам не наважувався подумати; вiн вiдчував, що дiвчина водночас, хоч, мабуть, i не бажаючи цього, виявила якiсь його власнi потаємнi, ще й досi не яснi для нього самого думки, тривожнi, плутанi. Цi думки краще всього було б вiдкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далi й далi заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокiйно i впевнено говорив тодi їм Фредо Вiкторе. Але Олесь не мiг позбутися їх, ба, раз прийшовши, тi тривожнi думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якiйсь неяснiй, неусвiдомленiй формi вони вже iснували i ранiше в глибинах його душi.

- Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподiвалася, що ти зрозумiєш мене, що менi буде легше, коли я подiлюся з тобою всiм цим...

Лагiдний, нiжний голос дiвчини звучав ще тихiше, нiж ранiше. Сумнi очi шукали в обличчi юнака спiвчуття, допомоги. Що сказати їй, як пiдбадьорити, як втiшити, коли й самому Олесевi так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давнi неяснi сумнiви?..

- Ти мовчиш, Алексо? - повторила вже зовсiм пошепки Марта, нiби остаточно втрачаючи надiю. - Ти лишаєш мене отак?..

- Нi, Марто, нi! - вигукнув Олесь. Вiн схопив вузеньку руку дiвчини, одразу вiдчувши, як похололи її тонкi пальцi. - Нi, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе - i не залишу нiколи! Як ти могла подумати таке? Я розумiю тебе, i ми будемо з тобою разом... i я зроблю все, все, що вiд мене залежатиме, щоб ти... щоб ми з тобою... ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай менi руку, посмiхнися трошки, Марто... отак, iще трошки, iще!.. Бач, наскiльки краще, коли ти посмiхаєшся?..