Сказання про дітей Гуріна

У той час орківське вояцтво значно переважало загін розбійників, однак забрело воно в ті краї, куди орки рідко наважувалися приходити, до того ж, знаючи, що по той бік Дороги розкинулася Талат-Дірнен, Заповідна Рівнина, під пильним наглядом розвідників і шпигунів Нарґотронда. Тож остерігаючись небезпеки, вони були обережні, а їхні розвідники скрадалися між дерев із усіх боків військового строю. Тому Туріна й Орлеґа викрили, коли троє розвідників наштовхнулися на їхній сховок; і хоча люди вбили двох орків, третій утік, гукаючи: «Ґолуґ! Ґолуґ!» У той час орки називали так нолдорів. Густий ліс одразу ж закишів од слуг Морґота, котрі мовчки розбрелись і нишпорили всюди вздовж і впоперек. Тоді Турін, бачачи, що надії на втечу майже немає, вирішив принаймні спробувати їх обдурити і завести подалі від криївки його людей; і, зрозумівши з крику «Ґолуґ!» — що орки остерігаються шпигунів Нарґотронда, він та Орлеґ помчали на захід. Небавом почалася гонитва, яка тривала доти, поки повороти і хитрощі нарешті вивели їх із лісу; тоді втікачів помітили і, щойно вони зібралися перетнути Дорогу, Орлеґ упав, пробитий багатьма стрілами. Але Туріна врятувала його ельфійська кольчуга, й він утік у нетрі по той бік Дороги, і завдяки швидкості й майстерності вислизнув од ворогів, забігши далеко в чужинецький край. Потому орки, боячись потривожити ельфів із Нарґотронда, повбивали полонених і поспіхом подалися на Північ.

Отож, коли минуло три дні, а Турін і Орлеґ ніяк не поверталися, декотрі розбійники зажадали покинути печеру, яка була їм за схованку; та Андроґ виступив проти цього. І саме в розпал суперечки перед ними зненацька постала сіра фігура. Белеґ нарешті знайшов їх. Він вийшов наперед без зброї в руках, тримаючи долоні зверненими до них; однак вони сполохались і позривалися на ноги, Андроґ же, зайшовши ззаду, накинув на новоприбулого аркан і затягнув петлю так, аби знерухомити йому руки.

— Якщо ви не раді гостям, то повинні краще вартувати, — сказав Белеґ. — Чому вітаєте мене так? Я прийшов як друг і шукаю тільки друга. Чув, ніби ви зовете його Нейтаном.

— Його тут нема, — промовив Улрад. — Але звідки ти знаєш це ім'я? Невже довго вистежував нас?

— Таки довго, — мовив Андроґ. — Він — це і є та тінь, що ходила за нами назирці. Тепер ми, ймовірно, дізнаємося про його справжні наміри.

Потому він наказав своїм людям прив'язати Белеґа до дерева при вході до печери; і, туго зв'язавши ельфові руки та ноги, вони почали його допитувати. Однак на всі запитання Белеґ давав єдину відповідь:

— Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

— Убиймо його — і позбудемося стеження, — гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

— Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

— Не вірю я теревеням оцього ельфа, — промовив Андроґ. — Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

— Я зачекаю на ватажка, — відказав Белеґ.

— То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, — мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

— Белеґу! Белеґу! — гукав. — Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники-бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей: