Сказання про дітей Гуріна

— Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, — відповіла Морвен. — Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.

— Тобі я наказувати не можу, — сказав Тінґол. — Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.

Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з-перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.

— Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, — відповіла вона. — Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.

А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:

— Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут — можливо, я повернуся.

Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.

Тінґол же наказав не спиняти її та не стерегти. Але щойно Морвен відійшла, він зібрав загін найвідважніших і найдосвідченіших прикордонників, на чолі котрих поставив Маблунґа.

— Хутко наздоженіть її, — мовив, — але так, аби вона не помітила вас. Проте, якщо вона дістанеться нетрів і там їй загрожуватиме небезпека, то покажіться; а коли не захоче повертатися — тоді оберігайте її, як зможете. Однак хотілося б, аби декотрі з вас зайшли якнайдалі й розвідали якнайбільше.

І сталося так, що Тінґол вислав чисельніший загін, аніж планував спочатку, і було там більш ніж десять вершників із запасними кіньми. Вони рухались услід за Морвен, а вона просувалася на південь через Околицю і дісталася до берегів Сіріону вище від Озер Твіліт, і там зупинилася, бо ріка Сіріон була широка та швидкоплинна, і жінка не знала, як через неї переправитися. Тому вершники мусили неодмінно викрити себе; і Морвен сказала:

— Тінґол хоче мене зупинити? Чи запізніло надіслав допомогу, в якій спершу відмовив?

— І те, й інше, — відповів Маблунґ. — Ти не повернешся?

— Ні, — відказала вона.

— Тоді я маю наказ допомагати тобі, — мовив Маблунґ, — хоч і проти власної волі. Широка та глибока в цьому місці ріка Сіріон, тут її небезпечно перепливати і звірові, й людині.

— Тоді проведи мене будь-яким шляхом, що його використовують для переправи ельфи, — сказала Морвен, — інакше я спробую перебратись уплав.

Отож, Маблунґ повів її до Озер Твіліт. Там, серед заплав і заростей очерету, під охороною зі східного берега стояли у сховку пороми; адже цим шляхом рухалися туди-сюди зв'язкові між Тінґолом і його родичами в Нарґотронді. І от мандрівники дочекалися пізньої, залитої зоряним світлом ночі й у білому досвітньому серпанку переправилися на інший бік. А щойно поза Синіми Горами зійшло червоне сонце і подув сильного вранішнього вітру розвіяв туман, охоронці зійшли на західному березі та проминули Пояс Меліан. То були рославі ельфи Доріату, зодягнені в сіре, у плащах поверх броні. Морвен із порома спостерігала за їхнім тихим переходом, і раптом скрикнула, і показала на останнього із загону, котрий саме проходив повз неї.

— Коли з'явився оцей? — сказала вона. — Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен — найбільше.

— Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! — кричала вона.

— Якщо дружина Гуріна — за покликом крові — може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, — мовила Ніенор, — то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Морвен.

— Іти за тобою, — відказала Ніенор. — Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан — немудро-бо нехтувати її порадою, — або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

— Одна річ — знехтувати порадою, — мовила вона, — й цілком інакша — знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!