Сказання про дітей Гуріна

Тривалий час Маблунґ досліджував чертоги Нарґотронда — наскільки йому вдавалося долати темряву та сморід, але не знайшов ані живої душі: кістяки лежали непорушно, й ніхто не відгукувався на його заклики. Нарешті, пригнічений жахливістю цього місця й остерігаючись повернення Ґлаурунґа, він подався до Дверей. Сонце котилося на захід, тіні від Фароту темними смугами лягали на тераси та на бурхливу річку внизу; але вдалині попід Амон-Етіром йому привиділися зловісні обриси дракона. Перебрідати Нароґ удруге, з острахом і в поспіху, виявилося значно важче та небезпечніше, ніж першого разу; і щойно він, досягнувши східного берега, зачаївся осторонь під насипом, наблизився Ґлаурунґ. Але тепер він рухався повільно та обережно, позаяк вогонь у ньому ледь жеврів: він-бо витратив багато сили, тож хотів перепочити і поспати в темряві. Звиваючись, він перебрався через воду та неспішно поплазував до Дверей, залишаючи на землі слизький слід од черева, наче велетенська змія кольору попелу.

Та перш ніж заповзти, він обернувся на схід, і з його грудей вирвався сміх Морґота, невиразний, але жахливий, мовби зловісне відлуння далеких чорних глибин. А потім пролунав холодний і низький голос:

— Ось ти лежиш, ніби польова миша під насипом, могутній Маблунґу! Погано ти виконуєш доручення Тінґола. Поспіши-но до пагорба та поглянь, що сталося з твоєю сторожею!

Тоді Ґлаурунґ заповз у лігво, сонце зайшло, й сірий прохолодний вечір опустився на землю. А Маблунґ поспішив до Амон-Етіру, і, коли піднімався на вершину, на сході зійшли зорі. На тлі зоряного неба він побачив темну та непорушну, мов камінна скульптура, постать. То стояла Ніенор, не чуючи нічого, що він говорив, і не відповідаючи. Та коли, врешті, він узяв дівчину за руку, вона ворухнулась і дозволила повести себе; доки він тримав її, вона йшла слідом, а щойно відпускав — ставала без руху.

Горе та збентеження Маблунґа не мало меж; а втім, у нього не було іншого вибору, крім як вести Ніенор довгим шляхом на схід, без підтримки і товариства. Так вони, мовби сновиди, перейшли в затінену нічними сутінками рівнину. А з настанням ранку Ніенор спіткнулась, і впала, і лежала непорушно; Маблунґ же у відчаї сидів обіч неї.

— Не даремно мене лякало це доручення, — мовив він. — Здається, воно буде останнім у моєму житті. Згину в нетрях із оцим нещасним людським дитям, й ім'я моє зневажатимуть у Доріаті, якщо взагалі якісь вісті про нашу долю коли-небудь дійдуть туди. Усі інші, без сумніву, загинули, помилувано тільки її, та й то не з милосердя.

Так їх і застали троє вершників, котрі втекли з берегів Нароґу до приходу Ґлаурунґа й після довгих блукань, коли розсіялась імла, повернулися на пагорб, а побачивши, що там порожньо, взялися шукати дороги додому. Тоді для Маблунґа воскресла надія, і товариство разом попрямувало на північ, а потім — на схід, адже південна дорога була закрита, бо від часу загибелі Нарґотронда поромникам заборонили перевозити будь-кого, крім тих, хто прямував із Доріату.

Мандрувати довелося поволі — як подорожнім, котрих обтяжує стомлене дитя. Проте що далі вони відходили від Нарґотронда та підступали ближче до кордонів Доріату, до Ніенор мало-помалу поверталися сили і вона могла вже годинами слухняно йти, тримаючись за руку провідника. Проте широко розплющені очі дівчини не бачили нічогісінько, а її вуста не промовили ні слова.

І от нарешті, після багатьох днів подорожі, вони наблизилися до західного кордону Доріату, трохи південніше від Тейґліну; адже було вирішено перейти через огорожі невеликого Тінґолового краю по той бік Сіріону і так дістатися до сторожового моста поблизу того місця, де в Сіріон впадає ріка Есґалдуін. Там вони зупинилися на деякий час і вклали Ніенор на ложе з трави, і вона заплющила очі, чого раніше не робила, і, здавалося, заснула. Ельфи також перепочивали, й утома призвела їх до втрати пильності. Тому на них несподівано напала зграя орків-мисливців, котрих на ту пору багато вешталось у тім краю — так близько до захисного бар'єру Доріату, як дозволяло їхнє зухвальство. У розпал сутички Ніенор зненацька підхопилася з ложа, мовби розтривожена серед нічного сну, і з криком помчала в ліс. Орки розвернулись і кинулися навздогін, ельфи — за ними. Та Ніенор, дивовижно перемінившись, випередила всіх і бігла, мов олениця поміж дерев, аж волосся розвівалось од швидкості. Маблунґ і його соратники хутко наздогнали орків, убили всіх — од першого до останнього — і поспішили далі. Але за той час Ніенор зникла, наче привид, і вони не змогли ні угледіти її, ні відшукати бодай сліду, хоча забігли далеко на північ і шукали там багато днів.

Тоді Маблунґ таки повернувся в Доріат, прибитий горем і соромом.

— Признач нового чільника для твоїх мисливців, Володарю, — сказав він Королю. — Я-бо знеславлений.

Проте Меліан мовила:

— Це не так, Маблунґу. Ти зробив усе можливе, ніхто з-поміж королівських слуг не зробив би більше. Лихий випадок звів тебе з такою великою силою, якій ти не зміг протистояти — якій не зміг би протистояти ніхто зі сущих нині в Середзем'ї.