Скрут

Княгинина рука знову відшукала його зашийок. Ігар міцно замружився, очікуючи болю; замість цього пухка долоня ковзнула по його обличчі, пальці ніжно намацали підборіддя:

— Пацюк не зробив мені нічого поганого, хлопчику. Жоден пацюк у світі не насолив мені так, як ти.

— Ілаза вмира… — вигукнув був він, але прохолодна рука затисла йому рота:

— А ти насолив мені. Ілаза — просто маленька дурепа… Коли жінка, — розчепірена п’ятірня зчавила Ігарове обличчя, — коли самотня жінка виховує єдину, — княгиня відіпхнула його, так що він знову ляпнувся на п’яти, — єдину… дочку, вона має право розраховувати на… хоча б на звичайнісіньку повагу. Я вже не кажу про послух…

Тепер він дивився в спину княгині, яка віддалялася. Туга перетяжка, як і раніше, перекреслювала її, розділяючи гарну спину надвоє та роблячи її схожою на зав’язаний мотузкою мішок. «Чому ви не носите корсетів?» — хотів запитати Ігар, але замість цього тільки протяжливо, переривчасто схлипнув.

— Моя Ада вмерла, — буденно повідомила княгиня. — І я до кінця днів заприсяглася носити жалобу. Той хлопчисько, що занапастив її… умер доволі швидко. Звідтоді я багато мріяла, синку. Я мріяла, що можна було б… зробити з ним. І тепер, коли Ілаза… коли вона так зі мною вчинила, єдиною розрадою мені залишився ти. Ти мені відповіси й за Аду також… Спочатку, звичайно, розповіси, хто зі слуг бігав із записками, хто відчиняв браму… Але слуги — вони слуги і є. А ти тепер, — у голосі її почулося глузування, — ти тепер — зять.

Ігар мовчав. Усі його слова якось злиплися, застрягли під язиком, збились у кислу та липку масу. Перед ним стояла глуха кам’яна стіна, а він намагався домогтися від неї розуміння, щосили б’ючись головою.

Святий Птаху, що їй казати?! Пообіцяти онуків? Які будуть із радісним щебетом… видиратися на коліна, вкриті вічним чорним оксамитом? Любов і підтримку на старість?! Вона не доживе до старості. Чорний вогонь, який відбивається зараз у косо посаджених очах, спалить її раніше, ніж побільшає сивих пасом у високій зачісці…

Які онуки! Та чи жива ще дружина його?

— Порятуйте Ілазу, — попросив він пошепки. — Тільки я можу відвести. Якщо ви мене вб’єте…

— Та хто збирається тебе вбивати, — вона неуважно дивилася в дзеркало. — Мені цікаво, щоб ти жив до-овго…

Біла рука різко струснула золотим дзвіночком, і дзенькіт його виявився несподівано хрипким, неначе вороняче каркання.

Але ж вони зовсім не схожі, очужіло подумав Ігар. Йому здалося.

— Присягаюся Вівтарем, який поєднав нас із Ілазою, що…

— Замовкни, — княгиня здригнулася. Ігарові здалося, що обличчя в неї за останні кілька секунд ще більше поблідло — хоч це і важко було уявити.

Очевидно, блідість княгині не була випадковою; у всякому разі, округлі руки до половини витягли шухляду й дістали звідти зелену, мов жаба, аптекарську склянку. Ігар байдуже рахував краплі, що падали в скаламучену рідину — вміст кришталевої склянки, а тим часом у двері шанобливо постукали й той, хто ввійшов, виявився невисоким товстуном із пузатим саквояжем у опущеній руці.

Княгиня, морщачись, перехилила напій до рота; Ігар знову схлипнув, озирнувся на товстуна:

— Я… мене не можна зараз… Я ж повинен відвести людей на допомогу!…А я от візьму й не поведу!!! Якщо ви хоч пальцем…

Товстун доброзичливо кивнув. Очі його, незвично широко посаджені, здавалися синіми, як вода.

— Долю Ілази я вирішую, — холодно повідомила княгиня, засовуючи шухляду. — І ще дечию долю… І не хвилюйся, — вона раптом широко посміхнулася. — Буде загін, і ти його поведеш… Трохи пізніше. Кілька годин нічого не змінять, а стражденна мати має право… хоча б почасти відшкодувати моральні втрати. Тут, — іншим тоном сказала вона товстунові. — Приготуй.

Товстун знову кивнув, і на тім’ї у нього майнула, мов примара, недавно народжена плішина.

Ігар скорчився, втяг у плечі голову та боявся підняти очі; до власного сорому, він зовсім не відчував радості з того, що похід на допомогу Ілазі все-таки відбудеться. Хвилину тому він ладен був заради цього витерпіти будь-які тортури, а тепер блакитноокий товстун турбував його дедалі дужче.

У тиші, яка раптом запала, голосно брязнув метал — тихо, діловито й неминуче. Ігар міцно стис коліна; цілий світ стиснувся до розмірів княгининої кімнати, стеля опустилася нижче, й часу на життя лишилося кілька хвилин. Думай, бідолашна збуджена голово. Думай, як викрутитися… Безвиході не буває… Святий Птаху, допоможи мені…

Начебто у відповідь на його благання ремінець, що стягував зап’ястя, востаннє вп’явся в тіло — й послабшав. А оце непогано, мигцем подумав Ігар, поквапливо розтираючи лікті та кисті. А от вільні руки — це вже надія… Шанс. Отець Розбивач казав, що поки хоч палець вільний — шанс залишається…

Товстун відійшов, нечутно ступаючи, хазяйновито змотуючи дві половинки розрізаного ременя; саквояж його був широко розкритий і нагадував дрібне черевате чудовисько з роззявленою пащекою.

— Хто відчиняв ворота? — неголосно, якось навіть сонно поцікавилася княгиня. — Імена слуг.