Скрут

…Довбає далекий дятел. А більше ніде нема птахів — правильно ведеш, Ігаре, значить, все-таки ведеш… А коли виходили з подвір’я, залишаючи за спиною принишклий Замок, — загін привітали двійко свіжих повішельників на поперечині воріт, і ноги їхні погойдувалися над головами. Ігар, хоч би як відвертався, однаково знав, хто це — Ятір і Тучка, повірники Ілазині. Хто назвав княгині їхні імена? Хто, адже ж він, Ігар, мовчав?!

…Або не мовчав. Знепритомнів — і пам’ятає тільки заціпеніння від погляду товстуна, Рукавички Правди; чому трапилося, що відразу по допиті обох повісили?! Хто виказав?! Або княгиня здогадалася сама… Або, може… у нестямі…

Гілка провела по його обличчю. Раніше він відсторонився б, а тепер завмер, прислухався до дотику, щосили всотуючи цей ліс, цей хвойний дух та запах прілого листя, грибів, яких напевне повно зараз під кінськими копитами. Ось у нього є кілька годин життя. Перепочинок. Ці мускулясті, вгодовані, озброєні до зубів… Дідько їх забирай, та вільні ж люди, — але не розуміють… не розуміють, не бачать сонця, не чують запахів…

Він нахилився, майже торкаючись обличчям до рудуватої гриви. Хирлявий наглядач їде пліч-о-пліч, і біля стегна в нього ніби недбало припасовано арбалет. Якби ж знаття, що пристрелить напевно — варто було б спробувати… Але досвідчений, добре навчений і вишколений стрілець підранить, та й по всьому…

Він випростався й озирнувся. Ну жодних же орієнтирів — праворуч як тягся яр, так і тягнеться, а ліворуч… Ну навіщо вони ломляться, мов череда корів, навіщо це переламане гілля, столочена трава?! Тепер він не знайде дороги. А той, цей, котрий плете павутиння… Святий Птаху, зроби так, щоб він удень спав, як усі нічні тварини. Ігар порушив присягу, з’явився з ватагою зарізяк, а Ти, Птаху, збережи Ілазу…

Карен ледь повернув голову — Ігар спіймав його погляд. Руда ватажкова голова горіла на сонці, мов золотий дзвін; чому, чому ця людина не на його, Ігаровому, боці? Як пояснити йому…

— Треба тихше, — сказав Ігар самими губами, але Карен його почув і запитливо підняв брову. — Треба тихше… Він може… вчинити з Ілазою що-небудь.

Карен підняв брову ще вище, так, що вона втонула в рудому волоссі, яке впало на чоло:

— Ти ж казав, що він… твоя тварюка полює тільки ночами?

— Я так думаю, — зізнався Ігар. — Але не знаю точно.

— Кепсько, — зронив Карен і послав коня вперед.

У мовчанні промайнули ще півгодини; обличчя вершників робилися дедалі нуднішими, а хирлявий наглядач наблизився до Ігара впритул, так що тяжке відчуття стріли, яка дивиться в спину, зробилося ще більш очевидним. Яр помітно повужчав; Ігар у сум’ятті зрозумів, що загін заїхав далеко, дуже далеко від місця Ілазиного полону. Карен щоразу частіше озирався, і його примружені очі під золотими патлами не обіцяли проводиреві нічого доброго.

— Я помилився, — сказав нарешті Ігар. — Треба в інший бік.

Карен осадив коня, повільно обернувся — Ігар зовсім недоречно уявив його з княгинею в ліжку. Хто в них верховодить? Вона, звичайно. А він скоряється, мов колода. І не соромно після цього командувати загоном?!

— Ти ризикуєш, злодюго, — пошепки промовив Карен.

Вершники відверто розглядали Ігара — хто зацікавлено, хто байдуже, хто презирливо, а хто й зловтішно. Що вони знають про цього замордованого хлопця, який скорчився в сідлі, мов столітня баба? Що він виказав під тортурами Ятера й Тучку?

…Він не виказував. Якщо в нестямі — то не враховується…

Карен махнув рукою, посилаючи загін по власних слідах. Сонце полишило зеніт; Ігар опустив повіки й ловив щокою тепле червоне проміння.

…Як жила Ілаза всі ці дні? Невже, як і раніше, в липкому павутинні? А як вона жила всі ці роки… Мати тиранила насамперед тих, кого любила — Аду ось зацькувала до смерті… Тепер він розуміє Ілазу краще, ніж будь-коли. І любить її сильніше… І порятує. І, може, врятована Ілаза вмовить матір… Сумнівно, але все-таки. Якщо Ігар повернеться до Замку з Ілазою, то зустріч із Рукавичкою Правди буде відкладено. Не зовсім же княгиня схиблена, не може вона не розуміти, що шлюб, яким пов’язує Вівтар…

Наснажений цими думками, він відірвав очі від стоптаної трави й глянув уперед. Просто над рудою Кареновою головою, просто над гордо піднятою, упевненою в собі головою — висіла, погойдуючись, довга сіра нитка.

Від Ігарового крику сіпнулися, злякано захропли коні та вилаялися вершники. Незвичному поглядові складно було розгледіти напівпрозору нитку, що губилася в плутанині гілок; похмурий Карен довго й презирливо розглядав збудженого Ігара, по тому простяг руку в рукавичці, гадливо зморщився та щосили смикнув.

Нитка, попри очікування, не піддалася; Карен злобливо вилаявся та рвонув іще. Тріснула гілка, посипалися листя й сміття — з третього Каренового зусилля на голову йому звалився маленький пташиний трупик у обсипаному пір’ї та сітці павутиння.