Скрут

Ігар знову проштовхнув у горло липку грудку, що заважала дихати. Світ великий і розмаїтий; у світі цілком можливі велетенські, спраглі крові павуки. Але скрут… Породження людського світу, світові цьому не належне. Щось куди темніше й складніше за звичайного гігантського кровососа… Втілене зрадництво.

Він облизав губи. Тепер із усієї розповіді йому здавалася важливою одна тільки думка: він не просте чудовисько. Він людина, а виходить, здатний на гірше, неможливе для тварини бузувірство. Й Ілаза в його владі…

— Можливо, Ігаре, ви з Ілазою не перші його жертви. Швидше за все, він усіх схоплених посилав на пошуки Тіар… Ішов гонець, залишався заручник. Але ніхто не повернувся. Ніхто не привів її, Ігаре. Чи то нитка, що зв’язує гінця й заручника, виявлялася затонкою… Чи то випадкові нещастя перепиняли гінцеві шлях і він не міг розшукати Тіар… А може… можливо, як і в твоєму випадку, сумління гінця не дозволяло йому… вчинити таку нечувану підлість.

— Підлість?! — Ігар говорив майже безгучно, але навіть полум’я свічок здається, здригнулося. — А те, що зробила Тіар… Адже людина не просто так перетворилася на скрута! Адже це таке зрадництво, таке… Та він же має право на розплату! Він має право на помсту! Він… Тепер я розумію!

Його лихоманило. Сухе, гарячкове тремтіння захвату, недоречна посмішка, надвоє перервала обличчя:

— Тепер… я…

Йому зробилося легко. Йому зробилося радісно; його болісний вибір було тепер спрощено до кумедного: підлість за підлість. Тіар винна. Вона не жертва, ні; через неї страждає Ілаза, через неї мучиться Ігар, через неї вся ця історія, і навіть скрут — а зараз Ігар навіть про нього встиг подумати з відтінком жалю, — навіть скрут у скруті через неї. Все набагато простіше; єдина складність тепер — розшукати її та доставити для справедливої кари. Він лише гонець, гонець долі…

— Ти кат? — тихо запитав Дізнавач. Ігар, чий рот нестримно розповзався до вух, здригнувся й озирнувся:

— Що?

— Ти кат? Ведеш людину на ешафот за невідому тобі провину? Ти?

— Він кат, — губи нарешті зволили підкоритися йому. — Він… скрут і кат. А я…

— Суддя?

Ігар розлютився. Після полегкості, після звільнення, після розгрому всіх сумнівів запитання Дізнавача дратували, мов укуси шершня.

— Ні… Я не суддя. Я — гонець. І тільки.

— Але ти говориш, «вона винна»? У чому? Ти засудив її, не-суддя Ігаре? Вона, жінка, яка спокійно живе собі багато років… Ти ж навіть не знаєш, у чому її провина! А раптом провини майже й нема?

— А скрут? — Ігар скинувся. — Він що — сам по собі? Звідки він узявся, якщо й провини нема?

Отець Дізнавач помовчав. Пройшов кімнатою; Ігар стежив у дзеркалі за його блідим, зосередженим обличчям.

— Провина… — Дізнавач зупинився й підняв голову. — Сестра моя вийшла заміж за чоловіка здаля… Там, у їхньому селищі, досі діє право першої ночі, користується ним місцевий владика, й нікому навіть на думку не спадає з цього дивуватися… Це усталений звичай, владика дарує ласку, він шляхетний і гарний… Усі хочуть від нього гарних дітей… Отож, чоловік моєї сестри віддав її на першу ніч. Вона повернулася й убила його. Не владику-ґвалтівника… Як вона потім пояснила мені — владика не винен, як не винен бик, єдиний бик у череді… Він же безмозкий і вміє тільки запліднювати… А дружина, що вбила чоловіка, любила його. І вбила… І чоловікова рідня сприйняла це як нечуване зрадництво й провину, — Дізнавач сухо посміхнувся. — Дивуюсь, як у тім селищі не народилося два десятки скрутів… Я недобре жартую, Ігаре. Але я хочу, щоб ти зрозумів. Ти — засудив би її?

Ігар дивився на Отця Дізнавача. Дивився, не відвертаючи погляду; йому здавалося, що ніколи раніше він не бачив цього хижого й стражденного обличчя.

— А що з нею сталося? — запитав він ледь чутно.

— Тепер вона з гірськими черницями, — повільно відгукнувся його співрозмовник. — І не запитуй мене про більше… Птах не зрозуміє.

Ігар вражено мовчав, тулячись до дзеркала потилицею. Отець Дізнавач коротко посміхнувся в темряві, опустився в крісло, відкинув волосся з чола:

— Чого дивишся?

— Ви… — Ігар прокашлявся, — і ви вважаєте, що до кінця належите… Птахові?

Дізнавач опустив повіки:

— Так, Ігаре. Я в злагоді з собою. У душі моїй рівновага; те, що знає про мене Птах, знає тільки вона. І трішки ти… Тому, що ти кручений, Ігаре. Розумію, чому скрут так сподівається на тебе… Тепер дивися на мене й відповідай: ти готовий бути їй, незнайомій Тіар, катом і суддею? Готовий?

Ігар підвівся з колін. Обернувся до дзеркала, зустрівся поглядом зі своїми власними, упертими, злими очима. Чорний одяг і чорне волосся Дізнавача зливалися з темрявою дзеркала, здавалося, що незворушне обличчя його висить у темряві, ніби маска.