Скрут

Найбільше в світі їй хотілося дати менестрелеві гарного копняка. Він рухався жахливо повільно — як сонна водорість. От розвертається… Розвернувся нарешті… От робить крок, другий… Оглядається, ідіот! Роззявляє рота… Прощається… Нарешті повертається знову, знову робить неквапний крок перевальцем… Іде. Віддаляється, не озираючись більше, малинова куртка миготить поміж стовбурами…

— Ні-і!!!

Вона ледь не оглухла від власного крику. Малинове борсалося вже високо над дорогою; до Ілазиних вух долинав здавлений, панічний зойк.

Довга сукня заважає швидко бігати.

Йото, менестрель-ловелас, висів у сірому павутинні, теліпався вниз головою, і його червоне обличчя теж зробилося малиновим, як і костюм:

— А-а-а! Що?! Що це?!

— Я попереджала, — сказала Ілаза стомлено. У траві під менестрелем валялися лютня, що тріснула від удару об землю, і чепурненький берет.

— А-а-а! Ти?! Заманила? A-а, відьма! Стерво! Замани-ила! Відьомське поріддя!! Чекай, ось я зараз вирвуся… В мене є ножик…

Ілаза заплакала. Менестрелів ножик за хвилину дзвякнув об деку лютні, вслід йому полетіли лайки та прокльони:

— А-а-а! Відьма… Звільни мене! Відкуплюся… Ну?!

Ілаза витерла очі. Озирнулася, оглядаючи сусідні крони; в неї над головою тріснув сучок. Так лунко, що навіть Йото на мить замовк.

— Не треба, — сказала Ілаза пошепки. — Будь ласка. Будь ласка. Ви обіцяли…

Тільки зараз до неї раптом дійшло, що стоїть білий день. Недавно полудень минув… Як?!

— Іди, Ілазо. Не варто далі дивитися.

— День, — прошепотіла вона у відчаї. — День же… Не ніч… Як же ви…

— Удень теж. Ти розчарована?

— Як…

— Іди.

Вона подивилася на замовклого Йото. На його вже пурпурове, набрякле, зовсім божевільне обличчя. Очі в менестреля, здавалося, зараз вилізуть із орбіт. Розбита лютня в пилюзі…

Вона повернулася, не оглядаючись, пішла геть. Її доля не набагато краща.

Вона лежала, бездумно стежачи за тінню від палички, увіткнутої в пісок; потім на сонце наповзла хмарка, й тінь зникла. Ілаза пішла до струмка й скупалася в крижаній воді. Менестрель, напевне, вже вмер.

Їй і раніше час від часу здавалося, що вона чує деренчливий голос і бренькіт лютні. Тепер мара виявилася настільки правдоподібною, що вона зціпила зуби й дозволила собі десяток кроків у тому напрямку. До місця, де менестрель попався.

Лютня звучала. Незлагоджено й глухо; Ілаза на музиці зналася, Йото з його нинішнім репертуаром не допустили б на жоден пристойний прийом.

Крок за кроком, начебто її вели на мотузці, Ілаза підходила дедалі ближче. Їй було страшно, але не йти не могла; незабаром до лютні приєднався й голос — теж глухий, здавлений і водночас надтріснутий:

Твоє волосся пишним водоспадом,
Спадає низько полум'ям рідким.
Два пагорби спереду та два ззаду
Ті струмені приймають залюбки…

Співак захекався. Лютня востаннє бренькнула й замовкла; Ілаза чула, як Йото благально бурмоче:

— Тут слів… Забув я слова, зараз забув… Пам’ятав і забув… Зараз пригадаю…

Щось сказав інший голос, від якого в Ілази спину обсипало морозом.

— Н-ні, — скинувся Йото. — Не мається на увазі, що вона горбата… маються на увазі прекрасні сідниці, які також виступають, подібні до пагорбів, але з іншого боку й нижче!

Ілаза стримала істеричний сміх. Ігар — той би не стерпів. По землі б качався від нервового реготу…

Вона насмілилася підійти ще ближче. Розрослі кущі приховували її від Йото; вона ж побачила нарешті менестреля, який сидів на дорозі. Увесь обліплений павутинням, він схожий був тепер на виловлене в льоху мишеня — попри навіть те, що брудний берет знову було хвацько зсунуто на вухо:

— Зараз… — бурмотів він, намагаючись налаштувати свій безнадійно зіпсований інструмент. — Нова пісня, ще тільки до половини складена… Але ніхто не чув ще… пане… ви перший…

А раптом він його не вб’є, подумала Ілаза. Полякає, послухає пісеньок… Як свідок Йото нічого не вартий — ніхто не повірить його вигадкам про жахливого павука в лісі… Власне, він і свідків не боїться. Загін Карена — повнісінько свідків, і хтось, здається, навіть устиг втекти…

Або не встиг.

Ілаза притулилася до стовбура. Йото завів нову пісню — цілком милозвучну, якщо не враховувати ламкого від переляку голосу й тріснуту лютню; поступово натхнення перетворило менестреля настільки, що й пісня, і обличчя його виявилися раптом цілком шляхетними й навіть гарними:

О сонцегруда діво,
Твое лице — мов місяць.
Прийду, як сонце зайде,
Піду ж я на світанку.
Хай листя винограду,
І камінь розігрітий,
І дух п'янких магнолій,
І місяць у віконці…

Ілаза повернулася й тихо, щоб не сполохати співака, пішла геть. Надія дедалі міцніла: він не вб’є менестреля. Пожаліє. Пожаліє…

…Крик Йото зупинив її за кілька сотень кроків. Менестрель крикнув ще раз — і затих.