Скрут

Хлопчик рухався легко й граціозно. Було йому років тринадцять, і він не досяг ще зросту дорослого чоловіка, однак і «дзьоб» у його правій руці, й «пазур» у лівій не були підлітковою зброєю — цілком повновагі бойові леза. Ось тільки «крила» на хлопчиськові припасовані були на виріст; Ігар здивувався, як таке маля вдостоїлося честі носити «крила». І досягло такого вміння — кілька простих фігур польоту хлопчисько виконав ніби між іншим, а по тому напружився й відірвався від землі надовго. Ігар спіймав себе на негідному, паскудненькому почутті; хлопчисько помітно перекосив основну позицію, і негарне почуття в душі Ігара виявилося лише радістю. Радістю чужої поразки.

Ніхто не помітив Ігарової ганьби. Звичайно ж, ніхто не помітив; він опустив голову й почервонів до сліз. У чому, скажіть, заздрити цьому хлопчиськові?! У тім, що він старанний і гнучкий, що в нього є «крила», яких Ігар не надягав жодного разу в житті? А на Вівтарі хлопчисько бував, а любив він на теплому камені кохану дівчину, називав своєю дружиною?!

Отець Розбивач щось говорив; послушники несхибно дивилися йому до рота, й тільки Ігар косував убік. Як і належить зіпсутому, крученому, підсадженому пташеняті.

Отець Розбивач скінчив свою мову, поляпав хлопчиська з «крильми» по зашийку та розпустив усіх на вільні роботи; Ігар потупцяв, тужно оглядаючись навсібіч, вгледів у далекому кутку подвір’я на траві невисоку постать — зціпив зуби й неквапом рушив до неї.

Хлопчик здивувався. Вони з Ігаром ще жодного разу не говорили; Ігар навіть забув зопалу, як парубійка звуть. І знав, що не згадає.

— Слухай, ти щасливий? — запитав він вкрадливо, опускаючись поряд і підтягуючи під себе схрещені ноги. — Щасливий, так?

Хлопчик підняв брови. На негарному круглому обличчі не було дитячої розгубленості, на яку потай розраховував Ігар. Подив — так, але цілком дорослий, стриманий, без тіні сум’яття.

— Ти щасливий? — повторив Ігар із притиском. — У тебе в душі рівновага? Ти не сумніваєшся, ні?

Хлопчик раптом посміхнувся:

— Одного разу Святий Птах знайшов у своєму гнізді зозуленятко… Він пожалів бідолашне й не викинув його, як слід було б; ні, він вдав, що підкидьок нітрохи не гірший за його власних пташенят. Він звернув до зозуленяти лагідний погляд, як і до решти, — тоді дурне зозуленя почало кричати: правда ж, і я такий само? Правда, що я такий само, як ви? Виходить, і ви такі, як я?

Здається, хлопчик збирався продовжувати — Ігар не дав йому цієї можливості. Підвівся, намагаючись не наступати на розкладені поряд «крила»:

— Дякую… Зрозуміло.

Повернувся й пішов геть — через усе довге подвір’я, де кожен займався своєю справою і кожен нишком стежив за Ігаром — адже він усім тут цікавий і ніхто, ніхто не довіряє йому…

Потім він спиною відчув ще один погляд, і якщо погляди послушників здавалися йому укусами комарів, то цей новий був дотиком ґедзя.

Отець Дізнавач стояв при вході до Серця Гнізда, й погляд його велів Ігарові наблизитися:

— Ходімо… Отець Вищепоставлений хоче подивитися на тебе.

— …Не бійся, Чуже Пташеня. Від тебе так тхне страхом… Побоююся, отче мій Дізнавачу, що наш підкидьок намислив недобре. Інакше звідки це почуття провини?

— Наш підкидьок намислив лише втечу, — Дізнавач у задумі жував свою духмяну смолу, дивлячись у склепіння трикутної кімнати. — На душі в нього неспокійно.

Отець Вищепоставлений зітхнув:

— Про це ми поговоримо пізніше…

Тутешній Вищепоставлений був як і все Гніздо: гладкий старий зі складками на підборідді; в його маленьких тьмяних очах жили хватка й воля, а це викликало в Ігара дуже суперечливі почуття. Йому хотілося то плакати й каятися, то затятись і мовчати; одне було цілком зрозуміло — полегкості тут чекати не варто. Ні в чому.

— Виходить, Ігаре, та істота, з якою ти уклав угоду, таки скрут?

Варто було промовчати. Варто було хоча б чемно кивнути — однак язик Ігарів зреагував раніше за розум:

— Я не укладав ні з ким угод!

Дізнавач насупився. Грудка духмяної смоли перекотилася в нього за щоками — з-за правої до лівої.

Вищепоставлений поблажливо кивнув:

— Так… А як це називається інакше? Коли двоє домовляються: ти мені те, а я тобі — це?

— Це не був торг, — повільно сказав Ігар, який збагнув, що покірності вже однаково не буде. — Це був примус.

Вищепоставлений кивнув знову:

— Добре, добре… У всякому разі, ти тут єдиний, хто бачив скрута. Навряд чи твоя розповідь буде нам чимось корисною… Однак я хочу попросити тебе написати про нього. На учнівському папері. Сторінку, можливо, дві… Тут, у Гнізді, величезне зібрання різних відомостей. Які, можливо, ніколи не придадуться… Однак вони є. І скрути є; я просив би тебе почати сьогодні. Це буде частиною твого послуху… Так?

Ігар не знав, що відповісти. Він просто нахилив голову. Подвійно корисно — і уклін вийшов, і очі сховав…

Але не від Дізнавача, звичайно.

Вищепоставлений теж кивнув, відпускаючи. По тому начебто спохопився: