Скрут

— Так, Ігаре… У твоїй вдачі є… негарна річ. Червива вона. Ти повинен знати це й боротися з цим; Птах допоможе тобі. Тому що тепер ти неподільно належиш Птахові. А якщо здоровий глузд не вбереже тебе й ти намислиш… Отець Дізнавач називає це втечею. Я називаю інакше… але це не так важливо. Якщо ти зважишся… Доведеться карати, Ігаре. Карцер, де сортують пшоно, — можливо, місяць, а якщо знадобиться — два… І обов’язково — Обряд Одного Удару. Двічі або навіть тричі. Це дуже сумно, я знаю — тим більше подумай. Не варто сподіватися обдурити Птаха. Прощавай.

Ігар вийшов, не розгинаючи спини. Дізнавач крокував слідом; похилу підлогу вузького коридору викладено було цеглою, і через рівні проміжки її перетинали кам’яні виступи-сходи. Ігар ішов, опускаючи голову дедалі нижче й рахуючи сходи, які проминав: дванадцять… тринадцять… чотирнадцять…

Карцер, де сортують пшоно. Ігарові знайоме це покарання — насилу витримав тиждень, злипалися очі й хотілося битись об стіни. Від світанку до заходу сонця перебирати крихітні зернятка — білі в один мішок, жовті в другий… Німіють пальці, а ввечері вміст мішків знову змішують у тебе на очах, і все спочатку, все спочатку… Безглуздо, важко, нескінченно. Два місяці він точно не витримає. А зірка Хота не витримає тим паче.

…Але вже Обряду Одного Удару він точно не переживе. Не з його вдачею зносити це приниження, навмисно придумане, щоб ламати кручених. Нехай би просто били, нехай би полосували, як березу — він би стерпів, не писнув. Але пройти Обряд, та ще й двічі…

Рука Дізнавача опустилася йому на плече, змушуючи звернути в бічний прохід; не підіймаючи очей, Ігар ішов, куди його вели. Однаково; крокує повна чаша розпачу й не боїться вихлюпнутись через вінця. Жовта цегла під ногами, перетинка-сходи: тридцять шість… тридцять дев’ять…

Відчинилися куті стулки зі складним візерунком. Як і досі, не дивлячись, Ігар, скерований Дізнавачем, ступнув у широкий отвір дверей.

Запах. Який знайомий, який теплий запах…

— Підніми голову, — це Дізнавач.

Повільно, не сміючи сподіватися, Ігар глянув прямо перед собою.

Вигляд Священного Птаха завжди однаковий. Тільки очі зараз були сумнішими, ніж раніше; Ігар, якому доволі довго вдавалося зносити випробування мовчки, не міг стриматися. Хіба стримається повний міх — якщо його різонути ножем…

Птах дивився й розумів. Птах завжди все розуміє; він купався в променях співчуття, він висловлювався — невиразно та крізь сльози, але щиро й до кінця. Він хотів би вмерти цієї хвилини — скінчити життя в стані щасливого екстазу. Полегкості. Цілковитого й радісного очищення.

Далі рука Дізнавача знову лягла йому на плече, і він зрозумів, що аудієнцію скінчено, час повертатися до дійсності, де встромляються в дерево ножі й цілком реальний швидкий Обряд Одного Удару. І він пройшов до цього світу дверима з кутими різьбленими стулками, але цього разу голова його виявилася високо піднятою, а очі сухими.

У дитинстві він товаришував із дівчиськом, яке дресирувало козу. На ярмарках за один день їй траплялося заробити більше, ніж її батькові, каменяреві, за тиждень важкої праці; Ігара найбільше цікавило, як можна навчити дурну козу розуміти слова й ходити на задніх ногах?!

Дівчисько посміхалося. Воно було хитре, дуже хитре дівчисько; воно вчило козу батогом і цукром. Але ж не тільки кози знають, що батіг — дуже боляче, цукор же — неймовірно солодкий…

І річ не в тім, щоб постійно лупити чи постійно підгодовувати. Ударив — дай солоденького, тоді ніяка коза не встоїть…

Обряд Одного Удару куди гірший за батіг. Побачення з Птахом солодше за будь-який мед. Але Ігар теж не тварина?!

Він не спав другу ніч. Дивно — вдень очі злипалися, несила було підняти цебро води чи втримати легкий учнівський «пазур»… А вночі, коли цілий скит спочивав на свіжих солом’яних устілках, Чуже Пташеня тягло під зорі. Як мало залишилося часу. Як мало…

Зірка Хота — ось хто справжній суддя. Ось хто справжній кат; дивиться й дивиться, і що не ніч опускається дедалі нижче, а вечірній вітер дедалі холоднішає: осінь, осінь, осінь…

Брама на ніч защіпається. Ніякої особливої варти немає; огорожа висока, але Ігарові траплялося долати й крутіші перешкоди. Він знається на огорожах і засувах — людина, яка викрала із Замку останню княгинину дочку… Втім, не треба про це. Ось під бічною хвірткою широка щілина — трохи зусиль, і вона поширшає. Ігар тонкий і вузький у плечах…

— Не намагайся.

Йому здалося, що говорить зірка Хота; ні, це Отець Дізнавач стоїть за спиною, нерухомий, неначе вежа.

— Не намагайся, Ігаре… Не хотілося б тебе карати. Не думай про пусте.

Зірка Хота лежала в нього на плечі, мов коштовна прикраса.

А навіщо я йому потрібен, подумав Ігар з раптовим роздратуванням. Невже вони про кожного послушника так дбають? Удень і вночі, хоч можна просто приставити до зозуленяти вірного хлопчика з «пазуром» при боці?

— Навіщо я вам потрібен? — запитав він, дивлячись на зірку Хота.

Шкода, що було темно. Якщо в незворушних очах Дізнавача й ковзнула тінь замішання, то він, Ігар, її не помітив.

— Навіщо Гнізду пташеня, ти хочеш запитати?