Скрут

…Хто обійшов усі містечка провінції Ррок? Кому траплялося бувати й у палацах і у свинарниках, хто пірнав на самісіньке дно міських нетрів, хто прочитав усі написи на всіх могильних каменях?

Нема такої людини. Є двічі витривалі й тричі цікаві, є бурлаки й мандрівці — але провінція Ррок завелика. Заглибоке це море, й зашвидко ходять по небі зорі.

Дабат.

Такої трави він не бачив ніколи в житті.

Будь-яка пелюсточка була неприродно яскравою і м’ясистою. Будь-яке стебло здавалося товщим і темнішим, ніж це звично для ока; вся лука лисніла смарагдовим, соковито-зеленим, і дивно важкі суцвіття хилилися до землі.

Ігар потягнувся до ромашки — відсмикнув руку, не зважуючись зірвати. Це не ромашка. Величезна, аж застрашлива квітка з ядучо-жовтим усередині, з надто довгими білими пелюстками…

Святий Птаху. Але ж стільки років минуло. Стільки років…

Він згадав, як хлопець, котрий підвозив його, насупився, коли йшлося про битву під Холмищем:

— Так… Холмищем його тепер тільки в казенних паперах і називають. А по-простому — Кровище… Так і звуть.

«… Шукай. Незабаром буде тридцять років, як народилася вона в селищі Холмище, відомому завдяки битві, що відбулася неподалік. Навряд чи тепер вона повернулася на батьківщину — але шукай і там теж. Поквапся…»

Кровище. Тіла тих воїнів давно стали землею. Їхня зброя лежить тут-таки, під м’ясистими квітами, і сита, соковита трава торкається корінням до їхніх кісток. Ця місцина отримала стільки добрива, що, здається, із зірваного стебла негайно заюшить густа кров…

Ігар повернувся й покрокував до селища. В обхід пагорба та в обхід зеленої луки.

Він і тут готовий був до невдачі; у десятках селищ уже тисячу разів ставив те саме запитання, а у відповідь лише знизували плічми, морщили лоби, хитали головами: не чували про таку… Зроду не чували…

Баба, в якої він запитав уперше, примружилася:

— Зажди-зажди… Це начебто… Начебто було таке. Бобри, ті, що в них поле косе від дороги праворуч, вони так дівчисько називали… То Тіар, то Лiap… Давно, правда… Від колодязя ліворуч зверни, там запитай — тобі Бобрів покажуть…

Він запитав — і йому показали. На подвір’ї вказаного будинку різали курей.

Кругловида жінка несла із загорожки курку — та, строката, губила руді пушинки, нестямно кудкудахкала; жінка міцно тримала бранку за боки, а біля дубової колоди чекала дівчинка, підліток років тринадцяти, з напівкруглою, мов місяць, сокирою.

Повчаючи дівчинку — видно, дочку — жінка поклала курку на колоду; дівчинка вислухала настанову, кивнула, перехопила нещасну своєю рукою, примірялася й сильно цюкнула сокирою.

— Тримай! Та тримай же!

Ігар чудово знав, що трапиться, якщо дівчисько випустить зараз тіло без голови. Б’ючись у конвульсіях, курка заллє кров’ю і її, і матір, і все подвір’я; на своєму віку він зарубав не один десяток курей — а тут раптом відвернувся. Невідомо чому.

Можливо, слово «Кровище» не дає спокою? Може, очі застеляє червоним, і кров уже ввижається на чистому, там, де її й бути не повинно?

…А що відчуває скрут, який сидить у павутинні? Павука, який бинтує муху, жорстоким не назвеш. Чи жорстокий скрут?

Вовки, що через голод узимку стають людожерами, так само безневинні, як те ягня, що жує травичку. Краще б той, у павутинні, був просто звіром. Було б легше. Спокійніше.

— …Та чого тобі, га?

Здається, гукали вже не вперше. Кругловида жінка стояла біля паркану; від курячої загорожки чулося обурене кудкудахкання: дівчисько виловлювало наступну жертву.

Жінка вислухала запитання, якийсь час просто постояла, дивлячись на нього, — без жодного виразу. Далі новела плічми, начебто від холоду:

— А… навіщо тобі? Ти звідки знаєш, взагалі?

Ігар мовчав. Надто вже звик, що далі знизування плічми справа не посувалася; він дістався нарешті до справжнього — і, виявляється, не готовий до розмови. Він досі не може повірити: тут знають Тіар? Ту міфічну Тіар, про яку він дотепер не знайшов жодної звісточки? Виходить, вона справді існує, її можна знайти?!

Жінка насупилася:

— Ти ж… Не від чоловіка її? Не з його рідні, ні?

Він зрозумів, що варто заперечити, й охоче замотав головою, у той час як усередині заметалися нові запитання: чоловік? Її чоловік? Чому скрут не обмовився про нього й словом?

Очі в жінки зробилися вичікувальними; Ігар зрозумів, що вона не скаже нічого, поки нежданий гість не пояснить бодай щось.

— Я шукаю її, — сказав він просто. — Рік тому бачилися… А потім розійшлися. Звідтоді й шукаю.

Просто й немудро; невибаглива любовна історія, котра, втім, може викликати в цієї жінки зовсім несподівану, парадоксальну реакцію.

Очі її ледь змінилися. У них з’явився незрозумілий вираз:

— Так… За п’ять років, вважай, перша звістка, що жива…

Ігарові стало соромно за свій обман.

Жінка знову пересмикнула плечима:

— Тут її не шукай. Де шукати, не знаю. Тут її двадцять років не було; як він її завіз, так і…

Ігар болісно ковтнув. Треба запитувати; хто боїться зробити крок, ніколи не втрапить у пастку. Хто боїться зробити крок, і на півкроку не просунеться…

— Хто завіз?

Жінка задивувалася. Підняла брови: