Скрут

— А… Ну, та він же завіз її. Десять літ їй було… У них біля гір звичай такий: брати в дім дівчисько, виховувати, а коли на порі стане, тоді женитися, — вона скривила губи. Видно, звичаю такого не схвалювала.

Ігара начебто смикнули за язика:

— І ви віддали?

Очі в жінки відразу віддалилися. Стали холодними, як сніг:

— Старі віддали. А тобі що до того?

— Нічого, — швидко сказав Ігар. — Він — це… Хто?

— …Мамо!

Під дубовою колодою борсалася безголова курка. Кров юшила на землю, на траву, на спідницю Ігарової співрозмовниці, на сукню переляканого дівчиська з сокирою напереваги:

— Мамо… Не втримала…

Безголова курка била крильми, не вміючи злетіти.

Рідня виявилася великою, однак батьків Тіар давно не було серед живих. Нинішній глава родини, похмурий старий у ріденькій, якійсь муругій борідці, терпів його розпитування недовго:

— Іди-но ти… Не знаємо ми… У сусідів ондечки спитай…

Ім’я Тіар було з якоїсь причини йому неприємне. Решта родичів — Ігар так і не зрозумів до кінця, ким вони доводяться один одному й хто вони стосовно Тіар — раді були допомогти, але майже нічого не знали.

Жінка, що різала курей, доводилася Тіар рідною сестрою. Коли десятирічну дівчинку вивезли з рідного дому, сестрі виповнилося тринадцять; Ігар бачив: якоїсь миті її жорсткі очі зволожились, а рука сама по собі заходилася смикати дерев’яне намисто на шиї. Дівчинка, її дочка, що впустила курку, виявилася дивно дурною для своїх років; втім, вона вже точно не пам’ятала Тіар. Не могла пам’ятати.

Якийсь лисуватий здоровань зі спитим добросердним обличчям говорив про Тіар багато й охоче — вона ж, мовляв, і розумниця була, й кмітлива така дівчинка, й добра, кішки не скривдить, і роботяща… Забуваючись, він говорив про Тіар як про дівку літ сімнадцяти, проте коли жінка з прикрасою на шиї обсмикала його, нітрохи не зніяковів.

Ігар уже йшов геть, вигнаний старим; незрозуміле спонукання змусило його озирнутися від воріт.

У навстіж розчинених дверях стояла Тіар. Дівчинка років дев’яти-десяти — у домотканій сукенці до п’ят і з таким, як у жінки, дерев’яним намистом на тонкій шиї. Волосся в дівчинки було не заплетене й лежало на вузьких плечах — темне з мідним полиском. Дівчинка нерішуче, якось навіть злякано посміхнулася Ігарові.

Зачинилися важкі двері.

* * *

Ілаза трохи перепочила. Скоса глянула на високе сонце, примружилася й замотала головою. Волосся лізло в обличчя; чоло вкрилося потом, і раз у раз доводилося незвичним селянським рухом втирати його. Увесь струмок, здавалося, пропах парфумами; вона знала, що це лише ввижається, що насправді вода давно віднесла запах далеко вниз — однак ніздрі роздувались, як і раніше, ловлячи насичений, багато разів посилений аромат. Митецький парфумер образився б, якби дізнався, що цілу скляночку дорогих, першокласних, із любов’ю складених парфумів сьогодні ранком перекинули в лісовий струмок.

Ілаза зручніше перехопила камінь. Слід було поспішати; якщо павук занадиться з’являтися вдень, то ні секунди безпеки в Ілази більше не буде. Дотепер вона безпомилково відчувала його присутність і тому знає, що зараз гілля над головою порожнє. Варто поквапитися.

На пласкому камені перед нею біліло товчене скло. Пляшечка від парфумів, безжально розбита шматком базальту, перетворилася спершу на купу скалок, потім стала схожою на крупну сіль, ще далі — на змелену; Ілаза працювала зі стиснутими зубами й не підіймала голови. Скло мусить перетворитися на пил — тоді кровосос уже точно його не помітить…

…Але чи подіє скло, потовчене в пудру?

Ілаза перервала роботу. У неї нічого нема, крім цієї дивом збереженої пляшечки; в неї рівно один шанс. Варто використати його до кінця, взяти зараз голову в руки й вирішити: товкти дрібно чи залишити, як є? Як цукор? Павук ссе тільки кров — чи й нутрощі теж виїдає?

Скрут. Слово з легенд; якби ж згадати, що воно значить. Не може таке слово означати просто «дуже поганий павук»… Вона повинна знати про ворога якнайбільше — тоді стане зрозуміло, як його вбити.

Її пересмикнуло. Дві ночі вона терпляче вистежувала павука — і сьогодні на світанку ледь не побачила його. Не побачила цілком; того, що трапилося їй на очі, вистачило.

Там були зазубрені гачки, які визирали із сірої, якоїсь сивої клоччастої шерсті; безліч суглобів, дивно м’який, заворожливий рух немислимо довгої кінцівки. Все, що побачила Ілаза, було, по суті, лапою. Ногою. У комах ноги чи лапи?!

Далі скрут пішов, а Ілаза витягла зі схованки скляночку з парфумами, вилила пахучу рідину в струмок, а пляшечку вимила піском і розбила на камені…

Ледь вище по струмку висить у тенетах дике порося. Зворушливо смугасте — і ще, здається, живе; кілька днів тому Ілаза наткнулася в заростях на тіло такого самого поросятка, але вже без крові й без голови. Загартована й уже трохи звична до подібних видовищ, вона не вдарилася в сльози, як це, напевно, трапилося б раніше. Вона ретельно обстежила рештки скрутової трапези — саме тієї миті їй згадалася історія про мачуху, що отруїла пасербицю товченим склом.